Російськомовні інтелектуали байдужі до проблем націотворення

Дерадянизація та декомунізація – ключові передумови успіху України

Народний депутат Сергій Лещенко, в минулому добре відомий журналіст-розслідувач, взяв участь у семінарі "Україна–ЄС: Quo Vadis?", який проводив 24–25 травня Манчестерський університет. Семінар став нагодою для провідних експертів зі стосунків України та Євросоюзу висловити свої думки у гострих дискусіях про поточний і майбутній стан цих відносин.

Лещенко став несподіваним спікером для такого заходу з двох причин.

По-перше, будучи добре поінформованим журналістом, він не міг не знати біографію Петра Порошенка, коли погодився стати кандидатом від його партії на парламентських виборах у жовтні 2014 року. Микола Томенко та Єгор Фірсов вийшли з фракції БПП, втративши через це свої мандати, однак Лещенко залишився там, перетворившись на внутрішнього дисидента. Закономірно виникає запитання, чому йому не вистачило сміливості також відмовитися від свого депутатського мандату.

По-друге, якщо ви хочете почути об'єктивний аналіз процесів усередині країни, вам не варто запрошувати затятого опозиціонера. Наприклад, на конференцію про внутрішню політику Великобританії ніколи не запросили б запеклого критика правлячої Консервативної партії, щоб той говорив про реформи.

Оскільки в Україні обмаль депутатів і експертів, які вільно говорять англійською, Лещенко та такі, як він, практично монополізували представлення українського погляду на Заході.

У своїй промові він описав багато реформ, які провели після 2014 року. Назвав їх "найбільшим досягненням з часів незалежності". Він переконаний, що Україна має чим похвалитися після Революції гідності.

До цих досягнень Лещенко зарахував децентралізацію, медичну реформу, прозорість державних реєстрів публічних послуг і бізнесу, безвізовий режим, потужний потенціал молоді, зайнятої у творчих професійних сферах.

Викликами, згідно з виступом Лещенка, лишаються бідність і низькі стандарти життя, боротьба з корупцією, судова реформа та зміна виборчої системи. Цікаво, що він не згадав про важливість іноземних експертів для роботи Антикорупційного суду, навівши натомість приклад Національного антикорупційного бюро, як нової інституції, створеної винятково українцями.

У своїй промові він не звинувачував у блокуванні реформ нікого, крім Порошенка. Наприклад, він не згадав про запеклий опір земельній реформі з боку Юлії Тимошенко й "Опозиційного блоку", який викликав засудження з боку Європейського суду з прав людини. Дивним чином також не робив критичних зауважень у бік олігархів, на кшталт, Ігоря Коломойського.

У промові Лещенка були й інші несподіванки.

Він практично не згадував Росію, окрім єдиного випадку – нарікання на російське втручання в українські вибори через хакерські атаки й інші засоби кібервійни. Погляди Лещенка на російську воєнну агресію проти України навдивовижу нагадують Тимошенко, яка також звинувачує Порошенка (а не Путіна, якого Лещенко жодного разу не згадав у своїй доповіді!) у тому, що він отримує персональну вигоду від продовження війни.

Лещенко вважає, що Порошенко апелює до патріотичних і націоналістичних почуттів, аби здобути нові голоси, бо не може задовольнити ліберальних і реформістських виборців. Однак це твердження суперечить попереднім схвальним відгукам Лещенка про українські реформи, втілені після 2014-го.

Він зазначив, що Україна "могла досягти значно більшого, якби її очолювали інші лідери". На жаль, не сказав, хто ж такі ці "інші лідери". Де нам знайти "нові обличчя", які приведуть Україну в землю обітовану?

Лещенко також не згадав про досягнення України в реформі правоохоронних органів. Радянську міліцію замінила сучасна поліція, а Внутрішні війська – Національна гвардія. Заледве наявну армію зразка 2014-го, яка налічувала всього 6 тисяч боєздатних солдатів, перетворили в найкраще військо в історії незалежної України. Сьогодні воно посідає 30-е місце за могутністю в світі.

Хіба це не важливі досягнення?

Я мав нагоду запитати Лещенка, чому він також не згадав чотири декомунізаційні закони, як приклад ще однієї успішної реформи. Він відповів, що декомунізація – "зовсім не реформа, а просто відвертання уваги".

Ця відповідь нардепа добре розкрила його ідеологічну позицію російськомовного інтелектуала, байдужого до українського національного питання. Він належить до тієї ж когорти, що й попередні російськомовні ліберальні проекти "СЛОн" (1998) та "Команда озимого покоління" (2002), а також Сергій Тігіпко зразка 2010 року. Усі вони також мали амбівалентне ставлення до українського проекту побудови нації.

Я вжив термін "амбівалентний", оскільки київські ліберали на кшталт Лещенка демонструють байдужість, а не ворожість до українського націотворення, бо не розуміють його важливості.

Він кілька разів наголосив, що українці поважають російський народ і багато з них "прихильні" до росіян та російської культури. Однак повага має бути взаємною, а я не бачу ніякої поваги до української мови та культури з боку росіян.

Лещенко закликав накласти "мораторій" на політику побудови нації в таких сферах, як мова, історична пам'ять та зміна найменувань вулиць і населених пунктів, оскільки вона нібито "відвертає увагу" від здійснення важливіших реформ. Однак це зовсім не відвернення уваги, а один із ключових елементів викорінення радянського світогляду та радянської політичної культури, яке необхідне українцям для того, аби стати європейцями.

Незацікавленість Лещенка в національному питанні вказує на те, що він не усвідомлює важливості дерадянизації. У 2001 році в статті "Чотиривимірна трансформація" я стверджував, що пострадянські держави, у тому числі Україна, мають постколоніальну природу й тому зазнають іншу, комплекснішу трансформацію, ніж країни Східної та Південної Європи. Чотири переходи тісно пов'язані між собою: демократизація, створення ринкової економіки, державне будівництво та побудова нації.

Подібно до того, як денацифікація відіграла провідну роль у демократизації Німеччини після 1945 року, дерадянизація та декомунізація – ключові передумови успіху реформ та європейської інтеграції України. Чудовим прикладом цього є фільм "Лабіринт брехні" (німецькою – "Im Labyrinth des Schweigens"), у якому йдеться про те, як у 1950-х у Західній Німеччині опиралися висвітленню нацистських злочинів в освіті (на кшталт того, як декомунізації опираються в Україні). Фільм демонструє, наскільки важливою була денацифікація для становлення сучасної, демократичної та європейської Німеччини.

Завдяки чотирьом декомунізаційним законам українці приєдналися до загальноєвропейської парадигми Другої світової війни як такої, що відбувалася з 1939 до 1945 (а не "Великої вітчизняної", яка нібито почалася лише в 1941 році). Українці, що мешкали на Закарпатті, зрештою, почали боротися проти нацистів ще в березні 1939-го.

На думку Лещенка, у декомунізаційних законах немає нічого вартого схвалення. Його позиція не змінилася навіть після того, як я нагадав йому про відкриття доступу до радянських архівів, завдяки чому вони стали найбільш відкритими серед усіх країн посткомуністичного простору.

Натомість, він назвав ці закони "популістським" кроком, спрямованим на підвищення популярності Порошенка серед патріотів і націоналістів, охарактеризувавши їх, як "політичну технологію Порошенка". Лещенко кілька разів порівняв стратегію Порошенка щодо мобілізації виборців із поведінкою Віктора Януковича, який також гуртував своїх виборців довкола чутливих питань мови та протиставлення Євразії з Європою й НАТО.

Вибірковий підхід Лещенка до того, які з реформ після 2014 року він схвалює, а які критикує, його байдужість до політики націотворення та нерозуміння зв'язку між декомунізацією та дерадянизацією, з одного боку, і демократизацією та європейською інтеграцією, з іншого, свідчать про його належність до спільноти ліберальних російськомовних інтелектуалів. Вони нагадують англійських лібералів, які ніколи не розуміли ірландців та інших народів, чиї мови та культури перебували під загрозою.

Тарас Кузьо, для Gazeta.ua