Свою державу можна тільки виховати

Країна, що дорослішає, може бути інфантильною

Дев'ять місяців токсикозу. Зміни настрою. Болісні пологи. Перші безсонні місяці. Серйозні витрати. Рваний сон. Зайва вага. Щеплення. Муки адаптації.Пауза в кар'єрі. Десоціалізація. Потім - зуби. Вони ріжуться - це чують сусіди, і відчуває мама. Дитячі хвороби. Плач. Поради з усіх боків: одні корисні, інші - ні.

Знову витрати. Ясла. Дитячий садок. Школа. Повністю перелицьований графік. Нові сімейні звички - і розрив зі старими. І як би ти не любив малюка - через чотирнадцять років настане перехідний вік. Він буде емансипуватися від рідних, проколюючи вуха і пробуючи заборонене. І добре, якщо не наробить дурниць, пише Павло Казарін для "Української правди".

Але все це ніяк не скасовує головного. Радості материнства і батьківства.

Ми сприймаємо сімейне як безумовне. Заздалегідь приймаючи всі наслідки. Розуміючи, що обдурити біологію і соціальне не вийде. Хороші батьки вміють відрізняти те, що можна скорегувати, від того, що потрібно просто пережити. Ця формула працює з усіма новонародженими. Включаючи держави.

Більшість українців старші за свою державу. Вона - плід Майдану, який вирвав країну з анабіозу. І війна, яка позбавила ілюзій, що приватне не стикається з колективним. Виявилося, що інституційному "чужому" може протистояти лише інституційне "своє". І тепер ми набиваємо помилки на цьому новому для кожного шляху.

Нові універсальні граблі - спроба торгувати своєю любов'ю. Ми раз по раз ставимо умови для власної лояльності. "Якщо він не буде вередувати - ми будемо його любити". До того ж, раз по раз задивляємос на сусідських дітей. Які не тільки ростуть швидше, але ще часом здаються вихованішим і безпроблемнішими, ніж власні. Але за кожним зразковим відмінником стоять його батьки. І всі ті сили, які вклали в свою дитину.

Досвід дорослішання універсальний. Свою державу не вийде купити в магазині: разом з ідеальними законами й податковою системою, хорошими чиновниками й правилами гри. Її можна тільки виховати. Вкладаючи в неї щодня і щоночі. Слухаючи поради тих, у кого вийшло, і відкидаючи рекомендації тих, у кого - ні.

Все сказане - не заклик миритися з недоліками. Це лише спроба нагадати, що участь в долі новонародженого бере все. Хтось - власними діями. Хтось - бездіяльністю. А ще - це спроба нагадати, що деякі речі та процеси неминучі, як опади.

Війна неминуче породжує попит на "праві" рецепти. Пробуксовка з правосуддям народжує підтримку самосудів. Бідність породжує популістів. І в цьому немає абсолютно нічого дивного - все це могло бути прописано в хрестоматії рецептів з держбудівництва. Якби її вирішили написати.

Вам не прийде в голову вимагати від однорічного малюка, щоб той пояснив, де у нього болить. Чи не станете вимагати від п'ятирічного - свідомості повнолітнього. Країна, що дорослішає, цілком здатна бути інфантильною - і головне завдання в тому, щоб вчитися на власних помилках. Деякі речі потрібно просто пережити - як вітрянку. Причому, краще перехворіти в дитинстві. Кір для дорослого куди небезпечніший.

Звичайно, хочеться, щоб твоя дитина була схожий на картинку з рекламного буклету. Слухняна, без синців на колінах і шкідливих звичок. Щоб не хворіла, не вередувала і не набридала. Щоб була спортсменом і відмінником. Поважала старших, допомагала слабким і поступалася місцем у трамваї. Але давайте все ж начистоту - любимо ж ми її не за це.

Тому що іноді любов буває безумовною. Без умов. Просто за фактом. Тому що вона твоя. Вистраждана. Народжена в муках. Вона - плід від тебе самого. Від того, що ти здатний їй дати і чому здатний її навчити. Вона - твоє дзеркало. І саме тому ти йдеш захищати її від хуліганів з району. А не кидаєш байдуже :"і по заслузі".

Тому що іншої в тебе може і не бути.