Україна: питання зовнішньополітичної легітимації залишається

Сьогодні вночі відбулося чергове засідання Ради нацбезпеки ООН з українського питання, по результатах якого Київ фактично отримав право на силове вирішення сепаратистського бунту. Під час обговорення очевидними були дві речі: Росія увійшла на територію геополітичної самотності, відкрито жодна країн не підтримує Кремль в його прагненні поглинути Україну (щоправда, деякі держави зайняли вичікувальну позицію, відверто не надаючи політичної оцінки агресивним і позаправовим діям Москви); спроба російської сторони перевести дискусію з проблеми пошуку моделі вирішення геополітичної кризи в ритуал з'ясування стосунків з Вашингтоном та "нелегітимною" київською владою була відкинута членами Радбезу. Чуркін нагадував школяра середніх класів, який розумів, що бреше, але піти на компроміс не може. Не тому, що боїться батьків, а тому, що зневажає як однокласників та вчителів, вважаючи останніх нижче рівня своїй гідності.

Україна, в свою чергу, не виправдовувалася за своє рішення радикальним чином припинити латентну військову агресію на східних областях, хоча було відчутно: Київ страшенно боїться рішучих дій. Певним чином це зрозуміло - зараз будь-який, навіть незначний крок, може спровокувати російського ведмедя. І як відреагує Москва на спротив насадити тут "русскій мір", одному російському богу відомо.

Цікаво інше – нові геополітичні кордони, що вимальовуються при відході Росії від великих геополітичних справ.

По-перше, чітку політичну позицію з відповідними оцінками займають тільки країни Європи, США і Австралії, тобто постімперіалістичні держави, які пам'ятають про наслідки Першої і Другої світової війни. Що також зрозуміло: тотальний військовий конфлікт, що може спровокувати непередбачені правові процеси всередині ЄС, нікому не потрібні. Баскський сепаратизм ніхто не відміняв, як і нацистську партію йоббіків в Угорщині. Серби, що залишилися поза межами материнської держави, скажемо так, недостатньо визнають легітимність урядів країн, де вони мешкають. Порохова бочка продовжує тліти в Хорватії, Боснії і в напівввизнаному Косово, яке саме по собі знаходиться у напівпідвишеному стані. Сюди можна також додати Корсику і Бельгію, де фактор політичної дезінтеграції стримується економічними вигодами єврозони. Але що робити курдам, багатомільйонному народу, поділеному між чотирма державами і якому не дають права на визначення власної долі? Якщо повстануть вони, - в більш рішучий спосіб, ніж в останні 40 років, - що тоді робити?

По-друге, азійські країни явно розділилися. Арабські держави виступили з політичними заявами, засудивши РФ за прояви військової агресії. Тут теж все зрозуміло: будучи під постійним прицілом ізраїльського зовнішнього втручання, вони прекрасно розуміють, до чого призведе перманентна політична та економічна дестабілізації. Інша справа – Південна Корея і Китай. Коротко-виважена стурбованість ситуацією, що виникла у східноукраїнських областях, явно демонструє принципово небажання сваритися з Росією, - "азійські тигри" невигідно втрачати колосальний ринок сусідньої країни. А інтереси якоїсь не дуже зрозумілої можна й пожертвувати, - ящо на то буде час та натхнення.

По-третє, колишні колонії – африканські і південноамериканські – основну ставку роблять на активізацію міжнародних інститутів і внутрішньо український діалог. Складається враження, що вони або не зовсім розуміють того, що відбувається в нашій державі, або оцінки робляться на основі власного досвіду подолання системних наслідків військових диктатур, що панували в цих державах. Однак екстраполяція власного політичного досвіду в сьогоднішній ситуації виглядає як бажання зайняти нейтральну позицію до кремлівських геостратегічних "хотєлок".

Таким чином, російська військова окупація України досі не сприймається в якості загальносвітової проблеми. Для більшості держав мова йде в кращому випадку про регіональний конфлікт. А це означає, що існують серйозні провали зовнішньополітичної легітимності України.