"Антифултонська" промова Путіна

Путін поспішає. Поспішає з такою швидкістю, що примушує думати про відсутність у нього реального часу для здійснення свого глобального проекту – ревізувати архітектуру світової безпеку до стану двоблокового протистояння зразка 1985 року. Крим в цьому відношенні – лише прохідний етап до тотального перекроювання сучасної політичної (не тільки геополітичної реальності). Зрозуміло, що й Україна в цих шизофренічних маневрах – лише простір для бойових дій, точка відліку для еманації путінського нацистського режиму – щоменше від Варшави до Владивостока. Інша справа – чи негласно погодиться на це Захід при мовчазному спостеріганні Китаю. Але ясно тільки одне: епоха пострадянського співіснування ліберально налаштованого Заходу та авторитарної Росіївичерпала себе. А разом із нею – постялтинський мир, який зазнав нищівного дефолту. Міжнародне право, світові юридичні стандарти і визначені "правила гри" залишилися в історії, за межами кремлівської нацистської цитаделі.

У всякому разі про це свідчить Кримська промова Путіна, що покликана переписати Фултонську промову Вінстона Черчилля. Принципово те, що протягом 40 хвилин Путін тільки 2 рази згадав про міжнародне право як про джерело нових правовідносин між Кримською республікою і Російсько-радянською імперією. Перша згадка стосувалася права націй на самовизначення, звичайно, в контексті косовського кейсу. Не докладаючи навіть примітивних зусиль, кремлівський володар офіційно визнав існування "народу Криму" як окремої нації, лише додавши, що кримські татари та українці, які ще залишись на півострові, з порозумінням і належним чином сприймуть результати референдуму. Жодного слова про етнічну складову такої нації і жодної літери про військово-окупаційні обставини проведеного "плебісциту". Тим самим Путін непрямо підтвердив, що анексія Криму відбулася завдяки промосковські налаштованому російському населенню, передусім з південного узбережжя, яке взагалі не визнавало та ніколи не визнаватиме Україну як окрему державу. Це означає не тільки політико-ідеологічне та політичне нівелювання поліетнічного складу автономії, але й непряме підтвердження зайвості кримсько-татарського "чужорідного тіла" в змодельованому організмі "кримської нації". Як позбавляються від таких "чужорідних тіл", татари та українці вже відчули, - перші в 1944 році, інші – на початку 30-х. Через 70 років історія може повторитися.

Друге згадування міжнародного права стосувалося тези: якщо США і Заходу дозволено займатися поліцейськими функціями на Балканах, Близькому Сході і в Афганістані, то нам, "русскім", дозволено все – на своїх геополітичних кордонах в межах своїх зовнішньополітичних інтересів. Власне кажучи, мова йде не тільки про наявні імперські амбіції та імперську істерію, а про відмову від принципів недоторканості національних кордонів. Більше того, - Москва відмовляється визнавати їх існування, якщо ці кордони стримують прагнення російського імператора захистити права "російськомовного населення на пострадянських територіях. А це вже свідчить про відмову в праві українців, білорусів, казахів та інших народів колишнього СРСР конституювати власну державність без відповідного правового державного стандарту Росії. Все, що виходить за межі корупційно-колаборціоністської моделі пострадянської державності визначається ворожим і таким, що підлягає політичній анігіляції. Що Кремль і намагається зробити на прикладі України: або проект "Україна" залишається в межах російського геополітичного фарватеру, або в кращому випадку він штучно перетворюється в аморфну реальність "Русская Украина", тобто в Україну без українців. До чого тут міжнародне право, спитаєте ви? Та ні до чого. Просто потрібно щось відповісти на звинувачення в ігноруванні загальнолюдських норм і стандартів. Не тільки правових.

Але відверте ігнорування міжнародного та національного права тягне за собою необхідність заповнення геополітичних пустот, що виникають. У російській інтерпретації - геоісторичних пустот: звідси й виникає "історичне значення" анексії Криму, і "історичний вибір" кримчан, себто росіян, переселених в АРК на місце депортованих кримських татар, і "русскій город Севастополь", що символізує сакральне і в той же час постмодерністське право РФ на причорноморські землі. Взагалі, промова Путіна була буквально начинена нацистськими дискурсивними практиками: "русская земля", "город русской слави", "кров русскіх солдат"… Словом, куди не глянь – повсюди випливають хаусхоферські "кров та грунт". Тільки тоді в німецько-нацистському виконанні, а зараз – нацистсько-рашистській інтерпретації. Великий ризик у тому, що в Європі ми бачили два різновиди тоталітаризму: італійський фашизм на основі державного корпоратизму та німецький націонал-соціалізм, збудований на расовій ненависті до "неарійців". Рашизм зумів створити неможливе: сформувати круту суміш і фашизму, і нацизму. В результаті – ненависть до західного права, норм та стандартів поведінки, образу життя і розуміння навколишнього світу. Не говорячи вже про відверту ксенофобію у внутрішній та зовнішній політиці. Змиритися з цим злом неможливо, боротися – лише Україні з її зрадницьким урядом - вже не має ні часу, ні ресурсів. А екзистенціального прориву так званих "західних партнерів" можна і не дочекатися – за 75 років військове озброєння еволюціонувало принципово.

Інша причина, чому неможливо стримати російський імперський натиск, полягає в тому, що на Московщині відсутні будь-які проблиски самоідентифікації і розуміння географічної локації "внутрішньої держави". А отже – легітимності суто російської влади. Князь Володимир, Севастополь, російські солдати, батьківщина флоту, Крим – мала Росія, мова й віра, Південний Схід – історична частина Росії, взагалі СРСР як історично "русскіє зємлі" - все це пошуки зовнішньої легітимності. Росія без України, без Києва, без імперських війн, без підкорених Кремлю територій – ніщо. А тому, щоб відчути себе повноцінною державою, потрібно "відновити історичну справедливість". Що зараз і робиться в Криму. На момент написання статті вже 1 військовий загинув, 1 поранений.

Далі буде…