Пам'ятник

Ти іскру божую збудила в моїх грудях;
Надія, - їй же першу пісню я співала, -
Мені провідною зорею стала,
І з нею буду я добра шукати в людях.
Мармуровий пам'ятник! Отакий! – показує бабуся на фотографію. Надвечір'я. Хрещатик. Я стою і чекаю на свою дівчину, - а бабуся підійшла й розказує, що збирає на пам"ятник Лесі Українці. У своєму рідному селі Кодра Макарівського району. В неї навіть офіційний папірець із печаткою є – про те, що саме вона, Аугліс Ніоніла Іванівна, приїхала сюди санкціоновано. Збирати двісті п'ятдесят тисяч гривень. Біля станцій метро в центрі Києва. На монумент із червоного мармуру – за картиною грузинського художника.
- Це ж Джапарідзе! Виходим на Сукашвілі, він дає мармур. Якби на Сукашвілі, а тоді на посольство й на Кучму... - вочевидь, Ніоніла Іванівна теж не визнає теперішніх владоможців. Вона співає і розказує вірші Лесі Українки один за одним – цей нескінченний потік поезії змагається з мелодією "Києве мій" із гучномовця й поки програє. За двадцять хвилин я чую від неї уривки з восьми маловідомих текстів поетеси й записую їх на диктофон.
- Так це, я бачу, у вас у селі всі літературою цікавляться? Виходить, цікавляться. І знаєте, шо? А композитором я, бо це моя музика. То ви й музику пишете, - питаю я. Ні! Я не пишу! Вона сама приходить! Я тако откриваю, і вона приходить. Бо я вийшла на святий шлях, і душа моя горить! А знаєте, хто я? Прошак!
Бабуся сміється й дякує мені за кинуте в капелюха. Наступного тижня ми побачимо її в електричці Київ-Коростень. Чверть мільйона гривень – велика сума.