Ти їсиш? А мені дасиш?

Де ж тут можна помилитись? Я не розуміла суті завдання на семінарі з сучасної літературної української мови (ба, ще пам'ятаю точну назву предмета!) Ото аж тоді, студенткою університету, дізналась, що слова "їси" й "даси" можна, виявляється, говорити неправильно. А й справді – всі їхні "родичі" мають у кінці букву "ш" – спиш, мрієш, кохаєш, біжиш... Але ці два – не мають!!! Чому? Ну бо так, як каже мій син.

Не знаю, кому й чому завдячую природним чуттям мови. Рідної. Української.

У відповідь на "Ти так гарно розмовляєш українською" зазвичай відказую: "Тому що рідною". Пам'ятаю, як один сивочолий чоловік аж потис мені руку за інший варіант відповіді: "Бо я закінчила університет Шевченка".

Насправді ж не все так однозначно. Я, як кажуть, – дівка з села, причому з україномовного села на Чернігівщині. Цей факт часто дивує співрозмовників, схильних вважати, що я мала би бути родом із Західної України.

Тож я знаю слова "каклєти", "всігда", "свайба", "невдобно" і "кажецця". Моя подруга досі ніжно любить своє дитяче "цвітні карандаші", переживши колись культурний шок від усвідомлення, що насправді то були кольорові олівці.

Це рідний суржик тих країв, що побували колись і Полтавською губернією. Але на цьому ґрунті університетська освіта і не престижність у часи нашого студентства розмовляти не українською зробили свою справу.

Я знаю, що моя характеристика ситуації, факту чи предмета – "ловко" – спричинює перепитування. Ні, це не русизм, який по-нашому значить "спритно", це синонім сучасного "класно". (Так тішилась, зустрівши "ловко" в поезії Ліни Костенко!)

Мені фізично зле від почутого "випАдок" (замість вИпадок), "спинА" (замість спИна), "я рахую, що..." (я вважаю...), "повішаєшся" (повісишся) і подібного. Мені не подобаються люди, які "мене" дякують, вітаються "Доброго дня" або плутають "нагоду" з "пригодою".

При цьому у мене в побуті досі немає слів "млинці" і "килим", бо ж то "блини" й "ковер".

Серед першокласників столичної гімназії єдиний, хто знав, як називається кожен пальчик руки українською – то мій син. Він змалку запросто перекладає з російської на українську й навпаки всі почуті навулиці слова.  Такі у нас є лінгвістичні забавки.

А вчора я мало не зомліла через почуте від моєї розумної дитини, яка росте в інтелігентній україномовній родині – "їсиш"! Перепитала тричі. І тричі "-ш"! Щирість і глибина мого материнського розпачу сина розвеселили. Я прочитала на цю тему емоційну лекцію, але потрясіння не минуло досі.

Господи, за що мені це?! Невже за "блини"...