Вона справжня

– Ти була в дитсадку на святі? – спитав мене колега.

Дитсадок? Свято? Я не змогла тоді навіть припустити, що наштовхнуло його на цю думку. Виявилось, то все моя вишиванка. Бо на його переконання, прийти в офіс у вишиваній сорочці могла хіба схиблена матуся, яка вранці була учасницею святкового дійства у синовому дитсадку. Колегу щиро здивувало, що так одягтися можна з власної волі.

А то йшла якось у вишиванці по вулиці, а назустріч – бабуся з онукою років п'яти. Помітивши мене, мала дзвінко-голосно питає:

– Ба-а-а-шка, а это – украинка?!

Мені звіддаля її добре чути, бо діти в такому віці ще не вміють оцінювати гучність власного голосу у громадських місцях, тож їхні перли зазвичай слухає весь тролейбус, магазин чи майданчик.

– Да, украинка, – стримано відповідає бабуся.

Відверто зачудована, дівчинка не відводить від мене погляду. Аж ходу стишила. Та відстань між нами все більше скорочується, і я чую найтонші барви емоцій в її наступному питанні:

– А она… настоящая?

Мала видихнула з цими словами стільки подиву! Саме на тому ми розминулись, тож бабуся вже не мусила ховати від мене зніяковіння, а я від них – сміху.

Це було років сім тому. Здається, тоді в Києві можна було зустріти вишиванки здебільшого на картинках або під час зашароварених свят, через що навіть найліпша сорочка не сприймалась усерйоз. Уважалась бутафорською.

Еге ж, у шкільному дитинстві ми з дівчатами у вишитих полотняних сорочках до пят, у віночках і стрічках водили хороводи на березі Лисогору (так, у нашому селі є Лиса гора, тому й річка так зветься) – на Івана Купала. Раз на рік. Не насправжки.

Оце й усе.

І я навряд чи зможу коли-небудь розповісти про вишиванку щось смішніше, як про ту дівчинку. Та мене це анітрохи не засмучує.