"Незважаючи на щоденне насильство, для декого війна стала своєрідним притулком" - Єгор Фірсов

Думки у виданні The Washington Post солдата ЗСУ Єгора Фірсова

Я розпочав свою військову кар'єру у травні 2022 року, надаючи медичну допомогу пораненим бійцям. Мені також доводилося нести тіла тих, хто помер. Спочатку думав про війну у буквальному значенні - йшлося про життя і смерть.

Сьогодні думаю інакше. Війна - ще одна форма людського життя з усіма її характерними рисами: сміхом і сльозами, любов'ю та ревнощами, лінню, відвагою та страхом. Часто це проявляється несподіваним чином.

Наприклад, недавно гуляв Нью-Йорком - не американським мегаполісом, а українським селом між Бахмутом та Авдіївкою, тут, на Донбасі, де з 2014 року триває війна. Нью-Йорк знаходиться всього за кілька кілометрів від фронту. Снаряди ворожих мінометів часто потрапляють до дворів місцевих жителів із жахливими наслідками.

Я йшов вулицею, коли почув, як за кількасот метрів розірвався снаряд - судячи зв звуку, 120-мм міномет.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Коли українські пілоти на F-16 закриють українське небо

За звичкою впав на землю. Через кілька секунд підняв голову і побачив літнього чоловіка, що сидів на сусідній лавці, як ні в чому не бувало, із букетом бузку в руці. Вибух, пилюка, я лежу на землі, а він просто сидить із букетом у руках.

Обтрусивши пилюку, я закричав: "Чому ти не ліг на землю? Ти не боїшся, що тебе може поранити уламком?".

"Нащо мені падати на землю? Я вже не такий молодий. Я б просто забруднив свій одяг. Якщо попаде, то попаде", – відповів він.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "У Путіна нестабільна психіка й він загрожує геополітичній стабільності у світі" - колишній прем'єр Австралії

"Це для кого?", - я глянув на букет бузку.

"Для моєї дружини. Я чекаю її. Вона поїхала до доньки в Костянтинівку", - відповів він.

Така безтурботна поведінка місцевих жителів під час війни – звичайна справа. Приблизно за 20 км від окупованого Донецька знаходиться місто Селидове, куди я їздив у справах. Цими днями місто часто обстрілюють. Але це не заважає десяткам підлітків збиратися та грати у волейбол на спортивному майданчику. Їх навіть не зупиняє звук вибухів, що наближаються. Гра триває, ніби нічого не відбувається.

Коли побачив уперше, то спитав одну з дівчат: "Ти не боїшся?". Вона відповіла, що звикла до таких звуків за останні дев'ять років.

"Ми не можемо роками сидіти у підвалах. – сказала вона мені. - Спочатку було страшно. Ми з мамою спускалися до підвалу. Але тоді я була маленька. Тепер я більше не зважаю на вибухи, як і мої друзі".

А ще є фермери. Уявіть собі зону бойових дій, де солдати ховаються в окопах. По обидва боки ведуть вогонь танки, міномети та реактивні системи залпового вогню. А за кілька кілометрів звідси фермер оре землю, сіє пшеницю, щось удобрює.

Ми, солдати, носимо бронежилети та каски, а селяни просто сидять на своїх тракторах та працюють. Іноді бачите снаряд, який не вибухнув, ы стирчить із землі. Трактори просто об'їжджають його.

"Тут із 2014 року точаться бої, тому люди звикли так працювати. Війна – це просто війна, а люди мають заробляти собі життя. Крім того, ми віримо в ЗСУ. Віримо, що ця територія залишиться нашою, і війна скоро закінчиться", - сказав староста села.

Або уявіть собі. Над нами летить ворожий дрон, несучи після себе мінометний вогонь росіян. Нас обстрілюють кожні кілька хвилин. Наступний снаряд міг потрапити прямо в наше укриття. А ось мій приятель "Святий" переглядає відео в TikTok. Я не бачу, що дивиться, але чую музику та сміх. Ось ти сидиш під землею, молишся, а поряд з тобою солдат дивиться якусь дурну розвагу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Росіяни робили величезні ПОМИЛКИ" - морпіх США про підготовку ЗСУ, контрнаступ і перемогу України

Незважаючи на щоденне насильство, для декого війна стала своєрідним притулком. Одному з офіцерів моєї роти щойно виповнилося 60 років. За законом, це означає, що він повинен піти з армії. Можна було подумати, що він пакуватиме речі, щоб повернутися додому, до дружини та дітей. Натомість, він намагається знайти лазівку в законі, щоб залишитися.

"Ліс", так звати цього офіцера, якось зізнався мені: "Я тут уже майже 10 років. Я маю авторитет серед чоловіків, маю чітку місію. А там, у Вінниці, кому я потрібен? Якщо вийду на пенсію, просто буду ще одним пенсіонером із двома струсами мозку".

Я чув і бачив багато неймовірних історій про війну цього року. Я також дізнався, що серед усіх жахів люди сповнені рішучості продовжувати жити своїм життям. Життя – натюрморт. Як люди ми надалі хочемо, щоб воно було якомога красивішим.

Переклад Gazeta.ua

×