"Кремль використовує військовополонених для шантажу" – комунікаційна директорка "легіонерів" Абігейл

Я народилася в Румунії і жила в різних країнах Європи. Ми теж пережили злочини тоталітаризму, російський вплив. Москву ніколи позитивно не сприймали в нашому регіоні. Бо допомогла приводити до влади диктаторів та правити їм десятиліттями.

Знала про війну на Донбасі та анексію Криму з 2014 року. Але ці події не мали такої ваги як масштабне вторгнення після 24 лютого. Світ побачив, що Росія загрожує США та Європі. Вона вісім років чинила численні кібератаки, втручалася в вибори. Врешті, напала на Україну.

Від початку мені стало зрозуміло, що росіяни ціляться в цивільне населення. Сказала собі, що мій досвід в психології та кібербезпеці може допомогти Україні. Що буду корисною на своєму місці.

"Інтернаціональний легіон" від початку був легальною урядовою структурою. Було ясно, що він буде частиною армії. Що у бійців будуть контракти. Що їх наймають ЗСУ. Сподобалася ідея в організований спосіб приїхати в Україну. Не воювати самій, але допомогти іншим чином.

Звістка про війну застала в Португалії. Саме думала про плани на життя, де й чим можу бути корисною в світі.

Я б дуже не хотіла, щоб війна вийшла на сусідні країни Європи. Бачила, що під загрозою мир у світі, що росіяни загрожують усім.

Подумала, що можу допомогти українцям в їх опорі несправедливій агресії тими силами і вміннями, які маю. Мене дуже надихнув героїчний український опір.

Бачила, Україна і українці заслуговують на підтримку в справедливій боротьбі за свободу. Заслуговують отримати все, що можуть їм дати західні країни. Дехто посилає гроші, деякі країни військову чи гуманітарну допомогу. Я вирішила поїхати і сама докластися до справи. Це мій перший візит сюди.

Приїхала 12 березня. Найбільше вразило ставлення українців. Дещо помандрувала країною. Бачила волю українців боротися, захищати свободу, свою землю.

Війна вже триває майже п'ять місяців. Так багато людей втратили домівки, здоров'я, життя, рідних і близьких. Усе, що мали. Усе, заради чого працювали протягом цілого життя. А вони надалі готові битися, чинити опір і не збираються здаватися, опускати зброю. Це дуже надихає.

Мотивує, як Україна говорить зі світом. Президент Володимир Зеленський став одним із найбільш яскравих лідерів сучасності. Зумів об'єднати навколо себе всіх, кого можна було. Всюди підтримують Україну і українців у боротьбі. Й самі люди у вас такі об'єднані перед викликами і загрозами.

Росіяни роблять все можливе, щоб зруйнувати нормальне життя в Україні. Проте українці наполегливо продовжують жити і відбудовувати. Для мене абсолютно дивовижно.

 

І не раз. Загалом, всі вони про ставлення людей. Про повагу до бійців "Інтернаціонального легіону", до їх вкладу в захист країни. Нас впізнають на вулиці, зупиняють, дякують. Іноді питаються, звідки хто приїхав.

Певний час жила на військовій базі, тому не надто спілкувалася з зовнішнім світом. Потім почала мандрувати Україною. Моя робота передбачала розмови, взаємодію з громадськістю. Люди зупиняли в супермаркеті й дякували за те, що роблю. Кілька разів таксисти не хотіли брати оплату за проїзд. Дуже приємно. Схожі історії в багатьох бійців "Легіону".

У нас ніхто собі не обирає позивних. Його мені дали товариші по службі, колега по кімнаті. "Сойка-пересмішниця" (вигаданий птах у трилогії фільмів і книг "Голодні ігри", схрещення птахи пересмішника і генно-інженерного птаха-шпигуна джебберджей. – Gazeta.ua). Крім цього, вона схожа на персонажа угорської національної гри. Образ теж пов'язаний з персонажами супергероїв, які борються проти зла та тоталітарної держави. От я стала такою "Сойкою-пересмішницею" тільки сфері піару. Це прізвисько жартома до мене і приклеїлось.

Працюю директором із комунікації. Переважно в Києві. Але іноді їжджу ближче до фронту. На передовій просто неможливо робити те, що входить у мої обов'язки – спілкуватися з громадськістю.

Я у відносній безпеці, на щастя. Дуже рада. Кажу їм, що не служу на лінії фронту, що не беру участі у бойових діях. Проте вони все рівно хвилюються, бо іноді перебуваю близько до зони бойових дій. Але розуміють, чому я тут. Що це важливо для мене.

Що неможливо вислухати всіх, хто хоче висловитися. Що не можемо завжди задовольнити всі їх потреби чи зробити це швидко. Чи не найважче - повернення на батьківщину тіл солдатів, які загинули в Україні. Особливо важко повідомляти рідним про смерть їх близької людини. Ще важче, якщо знала людину. Це слід робити максимально професійно, щоб по змозі полегшити біль родичів. Маю бути впевнена, що зробила все, що могла. До таких речей складно звикнути.

Перше, що має зробити кандидат, подати заявку до українського посольства в своїй країні. Там перевіряють документи, досвід, військові знання, минуле. Тоді розповідають, як добратися в Україну, і який маршрут до точки збору, які документи мати. Наступний крок – з'явитися в пункт збору в Україні.

Критерії для відбору – має бути бойовий досвід. Просто пройти військову службу недостатньо. Має бути досвід участі в бойових діях. Тож практично всі "легіонери" побували вже не війні. Кандидати повинні бути в добрій психічній та фізичній формі, здорові та відповідати критеріям.

Потім особа приїжджає в Україну і зустрічається з рекрутером від української армії, який приймає остаточне рішення. Перевіряє документи, минуле, чи особа не була пов'язана з крайніми групами, вміння кандидата. Тоді той підписує контракт з українською армією.

Потік – стабільний. Не можемо коментувати про кількість людей. Найбільше зі США, Великої Британії, Польщі та країн Балтії. Але прибувають з усього світу. Зараз маємо "легіонерів" з 57 країн.

Україна має репутацію в Європі дуже корумпованої країни з низькими стандартами життя. Але приїжджаєш сюди, бачиш чудових, щирих і привітних людей, відданих справі.

Відвідувала різні міста – Львів, Київ, Харків. Це типова європейська країна з багатою культурою. Відкрита до світу. Дуже великий сюрприз для всіх, хто ніколи не був в країні. Президент і влада теж роблять чудову роботу. Розумно спілкуються зі світом. Й він прозрів, що Україна жодним чином не є сателітом Росії, як це роками намагалася показати Москва.

Україна подібна до багатьох інших європейських країн з надзвичайно багатою культурою, фестивалями, музикою, набором якісних і недорогих продуктів, які можете знайти в будь-якому великому європейському місті, прекрасними ресторанами і барами. Усім тим, що ми звикли бачити в країнах Євросоюзу. Це те, чого не очікуєш побачити, коли ніколи не був в країні, а лише чув про неї.

Також сюрприз, як Україна дає собі раду з війною. Що життя не закінчилось після 24 лютого. Люди призвичаюються. Пробують вести справи. Ходити в супермаркети, підтримувати соціальні зв'язки. Дух українців - дивовижний.

За нашими критеріями - це ветерани воєн. Такі люди переважно особливо гостро відчувають відповідальність. Вони служили в арміях своїх країн. Йшли до війська, щоб захистити рідні землі. Зараз бачать несправедливість, як Росія вторглася в Україну і вбиває українців, хоче відібрати у вас свободу. Вони думають: ось я одного разу пішов в армію, щоб захистити свою країну, а тепер відчуваю відповідальність, і приїхав захищати Україну, її свободу та незалежність.

Люди хочуть теж боротися проти злої і агресивної Росії. Загальна мотивація - захистити Україну. "Легіонери" хочуть взяти активну участь в захисті країни.

Допомагаємо один одному пройти крізь складні моменти. Ми всі одна команда і проходимо їх разом. "Легіонери", навіть якщо вони фізично далеко, мають групові чати, обговорюють проблеми, те, що болить.

Стараємося концентруватися на позитивних моментах. Навіть якщо втратили когось, стараємося дивитися далі. Є розуміння, що жертва не даремна. Знаємо, що зараз важко і боляче, але слід рухатися вперед. Розуміти цінність кожної жертви. Щоб пам'ять про тих, хто впав в бою залишалася в пам'яті, об'єднувала та допомагала боротися ще краще.

Те саме, що всі в ЗСУ - безперебійних поставок західної військової допомоги. Зброя, зокрема важке озброєння, і амуніція до неї. Засоби зв'язку, та гроші, бо всі військові поставки активно використовуються на полі бою, втрачаються під час бойових дій, зношуються.

Потрібні гроші, щоб швидко лагодити озброєння і техніку на передовій. Фонди на надзвичайні ситуації, щоб задовольнити нагальні незаплановані потреби.

Витрачаються ресурси в небачених темпах та масштабах. Скільки б не дали, все рівно виявляється замало. Це правда для всіх підрозділів. Від цих поставок часто залежить ситуація в кожній конкретній точці на полі бою, здоров'я і життя солдат.

І так, і ні. Переважно були очікування, що тут брутально - війна в траншеях і під канонаду артилерії, подібно до І та ІІ світових воєн. Що війська розташовані не надто далеко один від одного, важкі артилерійські дуелі, які завдають багато шкоди.

Війна не маневрена, без використання великої кількості сучасного озброєння. Але це те, чого навіть досвідчені солдати не переживали в попередніх конфліктах. Не мали такого досвіду.

Проте ні для кого не було сюрпризом, що українська армія, не те саме, що американська чи британська. Більшість - реалісти і знали, куди їдуть. Що в України немає стільки коштів та військової техніки, як у провідних військових потуг світу.

Сподівалися, що буде більше підтримки з повітря. Може, для когось без цієї західної техніки, справді трохи важче. Але що вдієш, така війна.

Багато хто на початку мав клопоти, бо не всі в Україні знають добре англійську. Не могли з чимось розібратися, як що оформлюється. Але крок за кроком, це налагодилося. Більшість так чи інакше вирішила ці проблеми.

Минулого місяця зарплату мені затримали. Знаю навіть, що питання про зарплати "легіонерам" піднімали на рівні міністерства.

Були проблеми, що не всім виплачували чи суттєво затримували. Загалом, питання вирішується. Деякі бійці мали проблеми з тим, що не вміли відкрити, чи не відкривали вчасно банківського рахунку, щось адекватно не оформляли. Виникали певні проблеми у перші місяці. Але здебільшого все вирішується. Ніхто не приїхав заради грошей. Це чудово, що платять, але приїхали воювати за ідею.

Це не змінює бажання їхати в Україну і воювати. Ми свідомі, що це політичний тиск на владу країн, громадян яких спіймали. Їх мають трактувати як українських військовополонених.

Коли їхала в Україну, то знала, що якщо таке станеться, то не дозволю, щоб росіяни спіймали мене живою. Такої думки дотримуються багато "легіонерів".

Поведінка росіян - чітке використання військовополонених для шантажу, як важелі тиску на Захід. Їх намагаються використати як товар для обміну. Вони мають трактуватися, за міжнародними конвенціями, військовополоненими.

Так, має певний вплив. Що більше людей у світі продовжують говорити про Україну, що більше українське питання в топі медіа різних країн, то краще. Це допомагає отримувати озброєння та гуманітарну допомогу. Слід підтримувати увагу світу до війни, до потреб української армії та суспільства.

Не можна допустити, щоб війна була забута світом, що від неї відвернули увагу. Буде дедалі важче отримати допомогу.

Більшість прагне залишатися до кінця, до повної і безумовної перемоги України та відновлення повного українського контролю над всією територією країни. Хтось хоче й довше - побачити ще відновлення.