"Як станемо селищем, то 800 людей утратять пільги"

 

Село Городківка Крижопільського району — найбільше в області за кількістю населення. Там живуть 5,8 тис. осіб.

Добираємося із Крижополя з місцевим таксистом. У машину сідаємо із соціальним працівником Наталією Пегетяк. Вона обслуговує у Городківці 15 пенсіонерів. Дорогою водій показує швейну фабрику, будинок для літніх людей, сільськогосподарське підприємство. Каже, у селі раз на тиждень є великий базар.

— Село поділене на п'ять районів і ще є посьолок. Де самі 5-поверхівки, там добре жити, як у городі, бо всі зручності є, — розповідає Наталія.

Таксі зупиняється у центрі села на автобусній зупинці. За дорогу водій бере 45 грн, ділимо порівну. На лаві сидить 67-річна Галина Поліщук:

— У нашому селі нічого доброго нема. Всі злячі й заздрісні. Он я за день город висапала, а сусідка всім розпатякала по селі, що я така спритна. Завідує мені, бо сама чи то не може, чи не хоче. Тепер усе село говорить, що я здорова, насправді і спина болить, і руки крутить. Будуть люди думати, що притворяюся. У кожній другій хаті коптять м'ясо й везуть на базар в Одесу, — додає. — Дехто з чоловіків робить таксистами в Крижополі. Із тижня пускають до нас автобус Городківка — Київ. Маємо зо 50 студентів, більшість учаться в Шевченка.

На центральній вулиці — великі будинки з металопластиковими вікнами та супутниковими антенами. Поряд із зупинкою — двоповерхова будівля сільської ради. На сходах відпала плитка.

— Наше село як той вінігрєт. Люди тут непрості. Холєрики. Дуже конфліктні, потайні, але працьовиті, стараються гарно жити. В кожному дворі є машина. Маємо три "хамери" на село, є "тойоти" і "фольксваґени". Чоловік мій на "хамері" їздить. Син бізнесом займається у Києві, то подарив, — каже 51-річна Віра Бурдейна, секретар сільської ради. — За останні роки село почало біднішати. На сахарному заводі Порошенка пару десятків скоротили, люди вдома сидять. Завод насосами воду бере з наших водойм. Тепер проблема з питною водою, в криницях мілко стало. Вантажівки порозбивали центральну дорогу. Кожну минуту їздять.

До кабінету секретаря забігає сільський голова 37-річний Олександр Гаврилюк.

— Тяжко селом керувати, за день приймаю по 40 людей. Другі голови по стіки за рік не мають. Чогось постоянно всьо перепитують, уточнюють. Люди тут усі з недовірою. А як конфліктують, із сусідами за межу посваряться й летять до мене. Постоянно жаліються на машини із заводу Порошенка. Нічим не можу помогти, — стоїть при вході. Хтось постійно телефонує йому на мобільний.

Кілька років тому Городківка мала стати селищем, але голова міняти статус села  не хоче.

— Як станемо селищем, то 800 людей утратять пільги на оплату газу та вугілля. Однозначно вийдуть на мітинг. Із другого боку, був би більший бюджет. Зараз на всьому приходиться економити. Тої зими ні разу не топив у свому кабінеті, — говорить Олександр Гаврилюк.

Виходимо із сільради, поряд стоянка таксі. Запитуємо, де живе найзаможніша родина.

— Та тут недалеко, на центральній вулиці, — махає рукою таксист. — Їм тут усі завидують, але щастя там немає.

Біля воріт сапає квіти літня жінка. За парканом видніється двоповерховий будинок персикового кольору.

— Вам сюди не можна, бо зятю Ромі тіки операцію на серці зробили. Дочка хвора. Ми всю жизнь м'ясо продавали. Так і вистроїлися. Діти їхні погибли в аварії. Маємо внука. Живемо добре, але велику ціну здоров'я за то заплатили, — говорить пошепки. Посилає на вулицю Дерибасівську. Каже, там живуть усі місцеві багатії. До неї ідемо півгодини розбитою дорогою. Біля будинків стоять нові трактори, лежать купи піску й щебеню. Багато фруктових дерев із переспілими плодами. Ніхто не обриває.

Перепитуємо дорогу в Людмили Гончар, 53 роки. Вона миє ноги в кориті з дощовою водою. На шиї виблискує масивний золотий ланцюжок.

— Та це місцеві нас Дерибасівською обзивають. Насправді — вулиця Карла Маркса. Прозвали так, бо тут найбільше торгашів, які на Одесу їздять, — розповідає. — Якраз на базар готовлюся. Напекла ковбаски. Й так уже 30 лєт. Дом дочці построїла, всьо в дворі має, — розмахує мокрими руками. Веде до комори з ковбасою. — У селі є люди, які нас возять торгувати. За дорогу даємо 350 гривень, за день спродуюся. Но зараз не ті заробітки. Колись чуть не щодня їздили, а зара раз у тиждень. У селі добре живуть ті, хто має поля й землю.

У сусідньому дворі живе родина Бурдейних. Подружжя на подвір'ї начиняє кров'янку. Живуть у великому будинку з терасою. У старій хаті тримають свиней.

— За тиждень вісім свиней ріжемо. Розробляємо вдвох із жінкою. У старій хаті тримаєм свиней, у кожної пари по комнаті, — сміється 57-річний Микола Бурдейний. Витирає закривавлені руки об брудні шорти. — Бусом робимо дві ходки на Одесу. Там за день спродуюся. У нашому селі люди перелякані. Ще коли при Союзі ті ковбаси робили, то ховали їх від начальства. Це прирівнювалося до самогону. І зараз усі зашифровані. Живуть добре ті, хто хоче працювати. Мій внук переїхав із Крижополя. Каже, що в Городківці краще жити, ніж у райцентрі.

37 магазинів є в селі Городківка. Більшість — продуктові. Два — ритуальні: православний і католицький. Два магазини автозапчастин, бо більшість жителів мають машини. Є крамниця, де продають вазони. Місцеві кажуть, що завжди дарують їх на дні народження. Одяг та взуття у селі не придбаєш. Люди скуповуються в Одесі, бо там дешевше й вибір кращий.

50 будинків продають понад рік у селі Городківка. Найдорожчий коштує $22 тис.

За допомогу селу дають футболку

— Головую три роки. Почала роботу із розчищення сміття. Стала залучати молодь. Ходила у парк, де вони кожного дня збираються на посиденьки, й просила про поміч, — розповідає 48-річна Ірина Рачковська, сільський голова Цекинівки Ямпільського району. Там живуть 2 тис. осіб. — Разом поставили урни, лавочки, почистили кладовище, поремонтували будинок культури. Захотілося подякувати. Коли була у Вінниці, зайшла до фірми, яка виготовляє сувенірну продукцію. Спочатку вибрала кружки на подарунок, але працівники порадили футболки із написом "Я люблю Цекинівку". Були жовті й червоні. Роздала в селі 20 штук. Через рік іще 30. Наші односельці їх у Москві та Пітері носять. Цього року роздамо 50. Молодь тепер бігає й сама проситься щось помагати, аби футболку одержати. Одна коштує 75 гривень. Гроші дають підприємці. У селі є п'ять агрофірм.

— У районі також почали такі футболки робити. Це наш бренд. У нас приміське село, більшість працюють у молдавських Сороках. Молодь тікає до Києва та Одеси. Люди заробляють продажем фруктів і зелені у тих же Сороках.

×