Двадцять років тому я закінчувала десять класів. Пам"ятаю, увечері 29 квітня поверталася додому з гостей. Цвіли каштани. Але в повітрі пахло чомусь не весною, а спаленою кварцовою лампою. Пізніше повідомили — вибухнув Чорнобиль.
На останньому дзвонику здавалося, що за вікном війна. Школа спорожніла. Усіх вивезли на оздоровлення подалі від Києва. А ми здавали сім іспитів і пили каберне. Потім вступали до вузів, а батьки, як дорослим, наливали червоне вино. Того літа в столиці не було дітей, тільки ми — випускники й абітурієнти.
Перший серйозний матеріал я написала про Чорнобиль — про дітей зони. Вони переселилися в новий спальний район Троєщина, і там їх лупцювали місцеві. Билися жорстоко — шматками арматури, ребрами радіаторів, ланцюгами. Кияни відстоювали свою територію. Роками стояли в черзі за житлом. І от дочекалися, а їхні квартири зайняли чужі. Я брала інтерв"ю в підлітка з перев"язаною головою і синцем під оком. Він плакав. Казав: не винен, що їх із Прип"яті виселили. І що на фіг йому здався наш Київ... У рідному місті цього хлопця я була за рік до аварії, і саме там уперше цілувалася.
Там уперше цілувалася
На початку 90-х поїхала в Чорнобиль із делегацією народних депутатів. Нам улаштували екскурсію по могильниках. Видали одноразові білі піжами і дурні шапочки. А ще мали дати черевики. Але на мій 35-й взуття не знайшлося. Пішла в своєму. Чоботи купила напередодні поїздки. Був березень, танув сніг. На могильниках стояли величезні калюжі. У тому відрядженні схопила нежить. А ще в мене зуділи п"яти. Поскаржилася подрузі. Її батько негайно виміряв дозиметром мої чоботи. Запакував їх у целофан і закопав за містом. Сказав: Чорнобиль мені п"яти запік. Рівень радіації на підошвах перевищував допустиму норму раз у двадцять. Чобіт було шкода, але п"яти більше не пекло.
1 
1
Коментарі