Подобаються вони мені. Чим? Своєю оригінальністю і зеленою уніформою. А ще прямолінійністю, незалежно від роду військ.

На пероні стоїть високий полковник. У руках — букет квітів у целофані. Падає сніг. Чоловік очима їсть двері вагона, звідки я вже вийшла.

— Ви не мене чекаєте? — запитую.

— Ні, — по-воєнному відрубує він, дивлячись поверх моєї голови. Починаємо дивитися в одному напрямку. Але мені швидко набридає, і я показую посвідчення. Він вибачається. Мовляв, не впізнав. Каже, що уявляв київську журналістку повною, курящою дамою років 45, в окулярах. Мабуть, я його розчарувала.

За цілий день, що ми провели разом у гарнізоні, замполіт так і не побачив в моїй особі ані журналістку, ані жінку. Військові чомусь не платять мені взаємністю. Але, за обов"язком наших служб, їм доводиться мене терпіти.

Замполіт дивився на мене майже закохано

Під час вечері зав"язалася дискусія про військову реформу. Мені здалося, що я була перша, хто дохідливо, диригуючи ножем і виделкою, пояснила йому суть реформи. І — о, чудо! Він побачив у мені бійця ідеологічного фронту. Я вмить подорослішала й поповніла в його очах. І мене понесло...

До кінця вечора замполіт дивився на мене майже закохано. Потім дістав блокнот і почав конспектувати.

Вранці їдемо на вокзал, полковник показує місто. Проїжджаємо бульваром, повз високі дерева з білими стовбурами.

— А це багульник, — вказує на них він.

— Але багульник, здається, чагарник, — кажу я.

— Так? — дивується замполіт. — Може бути... Мені, військовій людині, важко про це судити.

Потяг рушає. Полковник махає мені рукою і думає. Про що? Може, про військову реформу. А може, про мене як про жінку. Мені, цивільній людині, важко про це судити.

×