Торік на джазовому фестивалі у Коктебелі зустріла київських приятелів. Ми сиділи на березі моря, слухали джаз, пили портвейн і згадували тих, кого з нами не було. Їм, мабуть, гикалося. Найбільше постраждав від гикавки Луїс — вільний художник столичної тусовки. Худенький, невисокий, з безволосою головою, нехитрий і дивакуватий. Він завжди потрапляв у якісь передряги. Часто пригоди закінчувалися синцями й навіть струсом мозку. Однак на Луїсове бачення світу це не впливало — він і далі хотів змінити його на краще. Таких, як Луїс, один мій знайомий називає "святими людьми". Він схожий на новочасного юродивого. Якось у шинку навіть намагався проповідувати. Випив горілки, уявив себе Ісусом — і сам у це повірив.

Луїс щедрий. Того вечора пригощав усіх. За одним столом опинився інвалід — хлопець на милицях. Луїс узявся його зцілити. Він довго навіював інвалідові, що той може ходити. Нарешті сеанс сягнув апогею: по команді зцілителя хлопець устав, кинув милиці й... гримнувся на підлогу. А Луїсу добряче надавали по пиці товариші незціленого. По суті, за те, що дива не сталося. Може, не вистачило волі, може — горілки?

Інвалід кинув милиці й гримнувся на підлогу

Ми не стрічалися кілька років. А це чомусь я згадала його. І наступного ранку побачила Луїса на станції метро Хрещатик. Він вийшов із вагона, ми зустрілися поглядами і його понесло до виходу. Спека, година пік — не до розмов. Хоча мені хотілося спитати цього чоловіка у білих полотняних штанях: як справи? Не встигла. Але я побачила Луїсову голену потилицю й рожеві тоненькі шрами на ній.

Це була відповідь: він не змінився.

×