У п"ятнадцять мене розривало від передчуття любові. Яка ось-ось у мене буде, бо в усіх же вона є. Мою звали Шнобель. Познайомилися з ним в зимовому піонертаборі. Прізвисько йому дісталося за довгий ніс. Ми тікали з ним з тихої години, гуляли за ручку і цілувалися в щічку. Хоча мені дуже кортіло поцілувати його в ніс.
Тоді у таборі ще один хлопець запропонував мені дружбу. Але я йому відмовила й залишилася дівчиною Шнобеля на тій зміні. Потім я зрозуміла, що ніс — лише зачіпка на обличчі. І насправді він про свого хазяїна мало що може розповісти.
Згодом ми розлучилися зі Шнобелем. Але кілька років я сумувала за ним.
А якось він зателефонував і зайшов у гості. Я вже була заміжня і з дитиною. Краще б ми не бачилися. Ніс у нього був такий самий довгий, а зріст такий самий маленький. Неодружений Шнобель явно страждав комплексом Наполеона і носив туфлі на підборах, щоб здаватися вищим.
За нього я колись мріяла вийти заміж
І мені стало шкода — не його, а себе. За нього я колись мріяла вийти заміж! Уявляла, що він прийде з пропозицією. І дочекалася...
Краще б не приходив. Я зрозуміла, що то був принц не з мого роману. Я плакала. Сумно розставатися з першим коханням отак, коли ти доросла й досвідчена. Хочеться пожаліти себе, але вже ніби не можна. Та й як забути, що він був першим, з ким ти йшла під руку, спотикалася від щастя, малювала майбутнє, якого ні в кого ще не було, а в тебе з ним буде. Бо він такий... Таких більше немає...
Потім у житті було багато всього. Але чомусь із кожним разом я все рідше спотикалася. А Шнобель залишився в дитинстві. Там він найкращий.
1 
1
Коментарі