Відчуваю, сил працювати більше немає. Мозок відмовляється видавати пристойні думки. Час їхати на море. Уже замовила квитки. Написала список, що з собою взяти. Першим пунктом — великий рюкзак, другим — син?

Дивлюся новини. У Феодосії знову мітингують бабусі. А раптом у день мого приїзду їм заманеться перекрити шляхи? Та й татари свої права відстоюють? Проте курортний сезон зривати не стануть — не в їхніх інтересах. Але можливі провокації...

У такий момент сумнівів до мене зайшов давній приятель Михайло. Він із дружиною з весни сидить на Карадагу, тому в курсі всіх місцевих новин. Приїхав у Київ у справах. Я відразу запитала, чи можна їхати в Крим. Він запевнив, що там не страшно. Навпаки, коли Вітренко виступала проти НАТО, відпочивальникам це не заважало. Хтось дивився на той цирк під прапорами і сміявся, хтось крутив пальцем коло скроні. Одна незручність, зітхає приятель: з вокзалу кудись зникли продавці насіння й арахісу.

З вокзалу кудись зникли продавці насіння й арахісу

Мишко любить лузати насіння й обурився, коли не зміг його купити у Феодосії. Мужик, що торгував креветками біля вокзальної пивнушки, пояснив: бабусі з насінням виступають проти НАТО. Мовляв, на мітингу в них за день "виторг" більший.

— Так я и остался без семечек, пока бабки американских солдат гоняли, — жалівся Михайло.

Я бачила цю акцію по телику. Ще здивувалася, що в юрбі протестантів — бабусі й усього кілька молодиків. Тепер ясно, звідки вони опинилися на передовій того скандалу. Краще б почастували своїм стратегічним товаром нещасних янкі в камуфляжі. Вийшло б справжнє партнерство заради миру. А так — ні своїм, ні чужим.

×