Зараз там стріляють, українських дружин евакуюють на батьківщину. А ще півроку тому за кілька кілометрів від ізраїльського кордону стояв наш миротворчий батальйон і було спокійно. Тільки спекотно. Мене поселили в санчастину полковника Голуба. До нього йшли бідні сирійці й пакистанські біженці. Приїжджали й багаті ліванці з Бейруту. Там медицина платна, а наші лікували безкоштовно. В операційну стояли черги з обпалених дітей. Вони чомусь усі перевертали на себе окріп. А Голуб обробляв рани, а їх усіх називав "хабібі" — дорогий по-нашому. Лікував він і нас, журналістів, — від похмілля холодним сухим вином. Дуже ефективно.

Коли ми поверталися додому, полковник Голуб видав кожному по сотні презервативів. Разом з оонівськими пайками миротворців забезпечували й контрацептивами. Тільки там вони були ні до чого.

Лікував від похмілля холодним сухим вином

У Лівані я їздила з саперами на мінні поля, що тяглися уздовж кордону з Ізраїлем. Вони нагадували город, любовно розмічений хазяїном. Тільки замість огірків у ньому сиділи міни. "Городи" були утикані знаками — череп з кістками навхрест. Мінні посадки просапували тільки українські сапери. Поряд був спостережний пункт нігерійців. Здорові негри в камуфляжі ховалися у свій бункер щоразу, коли наші хлопці виходили у поле. Серед усієї миротворчої місії цією роботою ніхто більше не займався. При цьому наші одержували менше за всіх.

Тоді на кордоні дипломатично пострілювали з мінометів. Це було схоже на вибивання килимів. Щоразу сторони попереджали одна одну, коли й куди стрілятимуть. Було, що постраждала корова — її не встигли вивести з місця обстрілу. Зараз там гинуть люди. А якби наш контингент не вивели з Лівану, може, війни й не було б...

×