Грибні місця

Люблю збирати гриби. І їсти теж. Але все-таки процес цікавить більше, ніж споживання. Впадаєш у пошуковий транс і медитуєш у передчутті лісової знахідки.

Днями була на військовій базі в Латвії. Вона в них уже за стандартами НАТО працює. Навіть танк є робочий. Один на всю армію. Два інших не функціонують. Цей військовий секрет видав сержант Юріс із казковим прізвищем Чудо. Він показав місцевий полігон. Без паркану, колючого дроту, навіть без веж спостереження. Пояснив: загороджувати грибні місця не гуманно. Мовляв, сюди з усієї країни грибники восени з"їжджаються. А влітку цивільні спортивні змагання проводять. Коли ж навчання йдуть, охорону виставляють уздовж полігона, щоб попереджала: сьогодні полігон зайнятий, вибачайте.

Чудова історія мене вразила. Як і самі латвійські вояки. Вони всі високі, накачані і без животів.

Їх хочеться усиновити усіх відразу

Заходжу до казарми. Отут дослужують останній призов солдати-строчники. На них примусова мобілізація в Латвії закінчується. На підлозі біля днювального валяються автомати. Штук двадцять. Запитую: викинули чи що? У нас за таке і на губу загриміти можна. Командир відділення пояснює: хлопці після занять прийшли мокрі, брудні. Зараз душ приймають. Переодягнуться і знесуть автомати в збройову. І точно. Коридором шльопає хлопець з голим накачаним торсом. На стегнах — мокрий рушник. Підійшов до балона питної води. Попив і почапав далі. А за ним легкий аромат дорогого одеколону...

Згадала наші українські казарми. Худих, прищавих солдатиків. Їх хочеться усиновити усіх відразу і повести по гриби. А ще розповісти, що в латвійській армії не змушують рівняти застелену постіль під гребінку. У них там матраци — як ортопедичні, і в цьому немає сенсу.

Різний у нас ще підхід до військової служби і грибних місць.