Герої таки вмирають. Інколи намарно
Наша Революція називалася Євромайдан. Отже, передбачала незворотність європейського вибору. Передбачала, що питання євроінтеграції ніколи не стане предметом торгів чи поступок будь-кому. За цю незворотність загинули люди. Загинули незворотньо. Їх уже ніхто не поверне.
Зараз у нас нові герої — із зони АТО. Войовничі, патріотичні, по-доброму злі, відважні, засмаглі, обвітрені, відчайдушні, в камуфляжах зі зброєю в кожній кишені. З такими залюбки фотографуються. Такими захоплюються.
Герої Майдану — їм не рівня. То були беззахисні ідеалісти, які частіше плакали й молилися, ніж матюкалися. Вони не брязкали затворами автоматів. Вони помирали в обладунках цілковитої беззахисності. Їх було легко вбити. Їх захищала хіба будівельна каска і дитячий пластмасовий щиток на грудях.
Вони помирали не просто за Україну — як зараз. А за Європу в Україні. За нову Україну. Помирали за щось значно вище й складніше, ніж просто Україна. "Просто Україна" в них і без того була на момент Революції. Якраз "просто Україна" їх і не влаштовувала.
Герої розстріляного Майдану дуже поспішали почати нову історію. Їх помпезно поховали. Всі ридали. Їм почали ставити пам'ятники й обеліски. Чи не кожне село заклало алею або сквер імені Небесної сотні. Щоб увічнити їхній утопічний героїзм. Раз на місяць покосити бур'яни довкола пам'ятного знаку й далі жити. Не по-новому, а по-звичному.
Багато обстріляних майданних героїв вижили. Вони мовчки покульгали у свої приватні життя: хтось без руки, хтось без ноги, хтось — без ока. Хтось без надії побачити вистраждану під крапельницями Європу в Україні. Їхніх дітей не возять на курорти за державний кошт. Їм не пропонують земельні ділянки чи безвідсоткові кредити. Їм просто подякували й лишили в минулому. Один на один із розбитими мріями.
Вони програли кон'юнктурній геополітиці. Виявилося, що європейський вибір, освячений їхнім життям і здоров'ям, таки став предметом торгів і поступок. Їхня віра в незворотність розчавлена. Не наш, а насамперед їхній сухий залишок ось такий: мінус Крим, мінус Донбас, мінус членство в НАТО, мінус безвізовий режим і плюс Росія як третя сторона в будь-яких подальших переговорах.
Віднині європейська мрія майданівців починає нагадувати мрію ідіота. Відпадає потреба в якихось там антимайданах. Він уже стався, непомітно й віртуозно. Обираючи між Донбасом і Європою, влада вибрала ні те, ні інше. Ми втратили Крим. Ми втратили Донбас. Тепер втрачаємо Європу. І якщо в перших двох випадках йшлося про території, яких іноді й не шкода, то у випадку з Європою втрачаємо значно більше — перспективу. А це те головне, що примагнічує молодь і активних людей. Для них формулювання "через два роки" означає — ніколи. Вони ще не вирішили, що робити з цим фатальним "ніколи". Але, повірте, коли вирішать — то Україні це не сподобається. Держава врешті-решт мусить усвідомити: Україна не має ніякої цінності, якщо вона не буде європейською.
Так звана пауза в євроінтеграції — це початок знецінення України. Вона втрачає бали на міжнародному рівні. Вона повністю знищена в очах Кремля. І неминуче починає блякнути для свого власного народу, який дуже дорого заплатив за діаметрально протилежне. Звісно, це право кожного — свідомо погодитися жити в країні, де не здійснюються реформи, де попередній владі дали безперешкодно втекти з усім награбованим, де не судили жодного причетного до вбивств, де знову балотуються найодіозніші стовпи режиму, де президент працевлаштовує зятів і кумів "сім'ї". Де відбувається багато чого несумісного з обелісками на честь Небесної сотні.
Ми можемо в кожному місті називати проспекти іменем Небесної сотні — але цим ніколи не відкупимося від відчуття зради. Адже торгуємося навколо того, навколо чого не можна торгуватися.
До болю гірко чути самовпевнені девізи на зразок "Герої не вмирають". Ні, дорогенькі мої, герої вмирають. Ще й як вмирають. Герої дуже навіть вмирають. Інколи навіть і намарно.
1 
1
Коментарі