Вісім місяців у полоні бойовиків пробув 24-річний Ігор Ковальчук з Івано-Франківська. Він — командир танкового взводу 93-ї окремої механізованої бригади. До полону потрапив під час Іловайського котла.
З Ігорем спілкуємося телефоном. У слухавці чути шум машин.
— Зараз у мене пересадка, їду в Тернопіль. Звідти — на Дніпропетровськ, у військову частину. Відновлюватиму втрачені документи, — каже. — В зону АТО прибув торік 18 серпня. Наш танковий екіпаж направили для підкріплення під Іловайськом. Там саме йшли бої. 26 серпня, коли утворився котел, отримали наказ відходити до Маріуполя. Навколо стояли війська — російські і ДНР. Крізь оточення треба було прориватися 35 кілометрів. Мій танк мав прикривати колону військових із тилу. Через кілька кілометрів його підбили, він згорів. Дякувати Богу, ніхто з екіпажу не постраждав. Далі виходили пішки. Потрапили в засідку — бойовики нас обстріляли. Від вибуху снаряду отримав контузію. Те, що беруть у полон, навіть не усвідомлював. Все було, як у тумані.
Де вас утримували?
— Спочатку відвезли в пункт збору військовополонених серед поля. Позабирали всі речі, телефони. Кожного допитали. За три дні перевезли у Сніжне, до відділку міліції. Полонених було так багато, що бойовики не знали, куди нас дівати. У чотиримісних камерах тримали по 20 і більше людей. Тих, хто не помістився, закривали в бокси під відкритим небом. У в'язниці були й місцеві жителі — сиділи в окремих камерах, в основному за п'янку. Через 14 днів, як правило, відпускали.
Наприкінці вересня мене та ще десятьох бійців забрав на роботи місцевий польовий командир на позивний Камаз, на вигляд мав років 50. У ДНР це звична практика — використовувати полонених як робочу силу. Через чотири місяці зі Сніжного нас відвезли в Комсомольськ Старобешівського району. Щодня з восьмої ранку до восьмої вечора прибирали на вулиці, розбирали зруйновані будинки, завали. Не виганяли на роботу, лише коли лив сильний дощ. За нами слідкували до шести озброєних караульних. Утекти було нереально. В польового командира жили де приходилося — ночували і в підвалах, і в автобусах. Часто перевозили з місця на місце. Це коли в ДНР приїжджали українські переговорники з обміну полоненими. Нас спеціально ховали, щоб ті не знали — скільки людей і де тримають.
Як до вас ставилися?
— У перші дні били, погрожували розправою. Коли з'ясували, що ми зі Збройних сил України — побиття припинилися. Попадало тільки артилеристам: на них бойовики дуже злі, бо багато їм "насипають". Найбільше лупцювали та знущалися з добровольців. Бійців "Правого сектора" в полоні не тримали. Їх одразу виводили з натовпу, грузили в авто й кудись везли. Більше ми їх не бачили. Весь час принижували — називали фашистами, вбивцями. До мене підійшов бойовик і питає, чи пам'ятаю, кому давав присягу. Кажу: так, служити українському народу. Він: "А я что, не украинец? Ты меня защищать должен". Потім довідався, що це — найманець із Росії.
Не намагалися вербувати?
— Кілька разів пропонували перейти на їхню сторону. Обіцяли будинок, високу зарплату. Коли відмовлялися, починали погрожувати.
Були в курсі останніх подій?
— Так, інформацію отримував від рідних. Час від часу траплялися нормальні караульні — нишком давали телефон. Казали: маєте годину-дві поговорити з сім'єю. Ми з хлопцями старалися порівну розділити час, щоб усі встигли подзвонити. Кілька разів охоронці допомагали їжею — приносили буханець хліба чи банку тушонки. Перед Новим роком нас п'ять днів не годували. То один із них приніс торбу вареників. Казав, жінка наліпила.
Про що думали? Чого найбільше не вистачало?
— Постійно згадував дім, рідних. Але у відчай не впадав. Знав, що повернуся. Бракувало звичайних речей — нормально виспатися, покупатися й поїсти.
Ставлення місцевих до подій в Україні змінилося?
— У ДНР розчарувалися люди, які до війни мали роботу, нормальне життя, але попали під вплив пропаганди. За час мого полону всі наші охоронці звільнилися. Серед них були підприємці й шахтарі. Останній пішов у день нашого обміну. Казав, переїде до родичів у неокуповану частину України. Тих, для кого війна — спосіб наживи, не хвилюють причини конфлікту й винуватці.
Як вас звільнили?
— Нам постійно говорили, що ось-ось обміняють. З часом перестали зважати на ці слова. Коли нас з Євгеном (24-річний Євген Олійник, боєць 51-ї механізованої бригади. Нині розформована. — "ГПУ") визвали і сказали, що будуть обмінювати, не повірили. Спочатку повезли в комендатуру Донецька, 40 хвилин допитували: особисті дані, де служив, як потрапив у полон. Потім привезли на крайній блокпост ДНР. Через годину під'їхав полтавський правозахисник Василь Ковальчук — він добився нашого звільнення. Обмін полоненими — два на два — тривав кілька хвилин.
Що плануєте робити далі?
— Продовжу службу у своїй бригаді. Але спочатку відновлю документи, піду у відпустку, підлікуюсь.
2 
1
Коментарі