У листопаді 2011-го кореспондент "Газети по-українськи" відвідав батьківщину митрополита Володимира Сабодана — село Марківці Летичівського району на Хмельниччині.
— Нині на Горбасів нічого не буде, — каже касирка на автобусній станції Летичева. — Водітєль заболів. Виходьте на край Летичева і ловіть попутку.
Більше як 2 год. йду до Горбасова. До його сільської ради належать Марківці.
— Владика до нас часто приїжджає. У Головчинецький монастир на святого Онуфрія. 21 листопада — на Архангела Михаїла. Тоді ж припадає празник села, — розповідає горбасівський сільський голова Володимир Ліповуз, 45 років. — Де б у цій стороні не був, завжди заїжджає до нас. Років 10 тому на кладовищі встановив пам'ятник загиблим воїнам. 15 травня 2008-го з його подачі звели пам'ятник жертвам Голодомору.
За півгодини доходжу до Марківців. На горбі стоїть 300-літній Свято-Архангело-Михайлівський храм. У ньому з 9 років Віктор Сабодан ніс послухи.
— Я нічо не маю права говорити, — каже жінка, яка прибирає у приміщенні. — Йдіть до Галі, вона все розкаже.
Напроти храму живе єдина родичка владики Володимира — двоюрідна сестра 66-річна Галина Маліновська. На поріг виходить її чоловік.
— Ви не по адресу. Вона вам нічого не скаже, бо нічого не знає. І взагалі, її немає вдома, — говорить.
За кількасот метрів, напроти автобусної зупинки чоловік ріже дрова електроциркуляркою.
— Я нічого про владику не знаю, а от моя жінка з ним росла. Спитай в неї, — каже.
— Я за Віктора на рік старша, ми жили по сусідству, — розповідає Ніна Сукуненко, 77 років. — Він з нами до клубу ходив. Завжди з дівчатами, а з хлопцями — нікагда. Дівки тут не мав. Кажуть, мав якусь у Грушківцях. Вона померла. То з тих пір більше ніколи не жинився. А всі дівчата його хтіли. Бо він гарний був, спокойний. Не пив, не курив.
Жінка виходить на дорогу, аби показати хату Владики.
— Ото від мене його четверта хата буде. Із зеленими воротами, — махає.
Поряд із подвір'ям владики Володимира — криниця. Метрах у 7 видніється вода. Низький паркан побілений. Хата обкладена червоною цеглою, дах — із металочерепиці. Подвір'я прибране. За ним доглядає 68-річна Маліна Молчанюк, яка мешкає по сусідству.
— Хороша, дорога людина. Всіх жаліє. Хто б до нього не звернувся, допоможе, — каже Маліна Кирилівна. — Он, дорогу нам построїв. У храмі зробив ремонт. Якщо в наших краях опиняється, завжди ночує у своїй хаті. Я в нього на подвір'ї прибираю два рази на тиждень.
Прошу відчинити хату. Жінка каже, що не має ключа. Відкриває хвіртку на подвір'я. У садку стоїть продовгувата дерев'яна альтанка.
— Це трапезна. Коли владика літом приїжджають, то вони тут трапезнічають.
Із подвір'я відкривається краєвид на Південний Буг. У цьому місці річка сягає кількасот метрів завширшки. На правому березі видно Головчинецький монастир, виблискує на сонці золотими банями.
— Із Марковець до Хмельницького буде кілометрів з 40, — пояснює Маліна Кирилівна. — Дорога хароша. А не було б владики, її б теж не було. А яка краса! То тут вже у половині Марковець хати повикупляли.
Повертаюся до сестри владики Галини Маліновської.
— За нього всі зараз моляться, — виходить із хати й каже роздратовано. — Для чого оце душу ятрити. До побачення.
Зачиняє двері.
3 
35413
Коментарі