— Вылечиться от алкоголизма невозможно. Вы можете 100 раз обещать себе и любимым, что больше не сядете на стакан. Но риск сорваться остается. Потому что соблазнов много, а силы воли не достаточно, — каже киянин 34-річний Андрій Cімаков.
Виглядає років на 10 старше. Має сиве волосся на скронях, мішки під очима.
— Я Андрій, і я — алкоголік, — починає він курси анонімних алкоголіків у столичному готелі. — Пити почав у 28, а не п'ю вже три роки. Горілка забрала в мене дружину і двох дітей. Через запої втратив роботу і розбив автомобіль. Зараз я тут, щоб допомогти іншим повернутися у світ тверезих людей.
Андрій сідає в коло із трьома жінками й чотирма чоловіками. Просить вимкнути мобільні. Не можна користуватися фотоапаратами, відеокамерами. Це — запорука анонімності.
— Я Оля, и я — алкоголик, — каже блондинка років 30. Сидить ліворуч від Андрія. — Пила два года. Сейчас не могу находиться в компании, потому что мои друзья продолжают пить. Четыре месяца не заходила в магазин, чтобы не идти мимо прилавка с виски.
Поруч сидить шатенка у порваних джинсах і салатових кедах. Опускає очі, вітається, розповідати про себе не хоче. На заняття прийшла вперше.
— На першому занятті люди розказують про себе два-три речення. На третьому кажуть, до чого довело пияцтво і як пробували злізти зі стакана, — говорить Андрій. — Аби вилікуватися, треба визнати, що алкоголізм — це проблема, і ви захворіли.
— Хорошо. Я Света, и я — алкоголик. На сегодня все, — каже шатенка.
— Я Паша, и я — алкоголик, — промовляє лисий чоловік. Його щоки й бороду вкрила щетина. На руці має годинник швейцарської марки "Оріс" вартістю понад 40 тис. грн. — Я бросил пить полгода назад. Родители возили меня по священникам и наркологам. Кодироваться не собирался. Устраивало все в моей жизни. После 4 литров пива мог сесть за руль. Но в феврале попал в аварию. Автомобиль перевернулся на крышу. Я чудом остался жив. Тогда понял, что кто-то сверху дал мне вторую жизнь, и я не имею права просрать такой шанс.
Андрій просить мене вийти за двері. Промову-сповідь приготував один з учасників клубу. Слухати її мають право лише члени. За 20 хв. у коридор виходить заплакана Ольга.
— Її вразила розповідь Валєри, як після семи років запою він повернувся до нормального життя, — пояснює Андрій. — Валєра був за кермом автомобіля, коли в аварії загинули його донька і дружина. Простити себе й пережити втрату без горілки не міг.
Через кризу в столиці алкозалежних побільшало, — продовжує Андрій. — Саша запив, бо залишився без роботи, а нову знайти у 40 років не може. Половина відвідувачів — до 30 років. Під цим дахом усі рівні, хоча Павло приїжджає сюди "Маздою", а Валєра на велосипеді.
40 відсотків присутніх — жінки. Спиваються, як через самотність, так і через стосунки з чоловіком-алкоголіком. Для одних поштовхом стають стреси на роботі, для інших — утрата близької людини, розлучення. Наприклад, Тоня почала пити, бо шість років не могла завагітніти.
У клубах анонімних алкоголіків немає переліку учасників. Ми не знаємо справжніх імен одне одного. Ніхто не перевірятиме ваш паспорт.
У столиці стає популярною послуга "компаньйон по тверезості". Ця професія — для психологів.
— На сайтах оголошень маса пропозицій від собутильників. А знайти компаньйона по тверезості складно. За кордоном таке давно практикують. Людина живе з тобою, постійно слідкує, щоб ти не зірвався, — розповідає Андрій. — На курси дехто ходить два-три роки підряд. А дехто відвідує в найбільш кризові періоди, коли відчуває, що може втратити контроль над собою. Затребувані товариства анонімних нарко- та ігроманів. Гроші такі організації не беруть. Збирають благодійні членські внески, щоб було за що орендувати кімнату для зібрань.
2 
1
Коментарі