— Ми достатньо людей втрачаємо на полі битви. Маємо запобігти втратам тут, коли вони живі та здорові повернулися додому, — розповідає ветеран штаб-сержант США у відставці 43-річний Шайло Гарріс.
Приїхав у столичний "Американський дім", щоб розповісти українським ветеранам АТО, як боротися з психологічними наслідками служби в зоні бойових дій.
— Дід і батько були військові. І я знав, що стану колись. Моє життя, як і багатьох американців, змінив теракт 11 вересня 2001-го. Тоді вирішив, що піду служити, — продовжує.
Потрапив у німецький Швайнфурт у складі стрілецької дивізії. Згодом направили в Ірак. Дислокувався біля Багдада. З побратимами патрулював територію.
– 19 лютого 2007-го патрульна машина наїхала на саморобну міну. Троє солдатів загинули на місці. Я вижив. Після вибуху намагався вискочити з машини. Через контузію і шок не відчував болю. Крізь густий чорний дим побачив, що палає одяг. Упав на землю. Згодом побачив медичний патруль. Мене ввели в медикаментозну кому на 48 днів. Обпік 70 відсотків тіла. Втратив три пальці на лівій руці, кінчик носа й обидва вуха. Підхопив запалення легень і зараження крові. Лікарі хотіли ампутувати кінцівки. На реабілітацію пішло три роки. Пережив 75 складних операцій. Потім упав у тривалу депресію.
2010-го Шайло звільнився зі служби. Вирішив, що допомагатиме іншим боротися з наслідками війни. Інколи вдягає штучні вуха-накладки. Під час розмови знімає, щоб краще чути.
— Люблю жартувати, що маю вуха, як у ельфа, із загостреними кінчиками, — додає Гарріс.
У кімнаті тримають температуру нижче 20 градусів. Увесь час усміхається. Стає серйозним, коли згадує про загиблих друзів. 2014-го написав книжку "Сталева воля". Цього року її переклали українською.
— Із посттравматичним синдромом борються не лише воїни, а й їхні близькі. Підтримку варто шукати в речах або людях, яких любиш, — каже Шайло. — Мета книжки "Сталева воля" — розповісти історію сильного солдата. Зміг не лише вижити у війні, а й повернутися до нормального життя.
Чи кожен боєць має таку волю?
— Не обіцяю, що всі повернуться до нормального життя. Але наші молитви мають значення. Моя історія — історія важких поранень. Може, люди з серйозними, але не настільки, почерпнуть натхнення з книжки. Я впорався — зможуть і вони. Але це вимагає сили та мужності. Часом думав, пережити біль буде неможливо. Здається, став після цього кращою людиною із сильнішим характером. Тому в книжки така назва. Мене часто називають героєм. Я просто солдат Шайло. Зустрічав багато чоловіків і жінок, історії та вчинки яких є значно героїчнішими.
У чому ветерани можуть знаходити волю до життя?
— Я знайшов її у дітях. Хотів стати знову авторитетним батьком, ростити їх як слід. У багатьох, коли покидають військо, виникає порожнеча в душі. Не знають, чим її заповнити. Багато хто йде в поліцію. Дехто — у приватні охоронні фірми чи проводять тренінги для військових. Намагаються залишатися хоч трохи у військовій сфері.
У житті кожного ветерана було щось, що приносило радість. Відшукуйте ці речі й хапайтеся за них. Знайдіть свій напрямок і стихію. Буває, треба сягнути дна, щоб віштовхнутись від нього. Коли більше нікуди падати. Щоб людина побачила, що так далі тривати не може, й сама захотіла щось змінити. Але варто уникати цього. Не всі "відпружинюють".
Що порадили б ветеранам?
— Вирішальною в моєму одужанні була не медична допомога. Після складних операцій допомагають малі речі, що дають поштовх. Просто сісти і з кимось душевно поговорити. Нехай це буде консультант, експерт зі здорового харчування чи хтось, хто тебе розуміє. Буває, рухаєшся, але в неправильному напрямку. Така розмова дозволяє трохи змінити його — і ти вже йдеш куди слід.
Паради потрібні ветеранам
— Військові паради можуть повертати солдатів у травматичний стан, — каже Шайло Гарріс. — Але вони покликані показати людям, що їхні вчинки святкують. У нас також є вечірки "Ласкаво просимо додому". Показують людям, що їх чекали, вдячні й люблять. Добро переважує. Це корисно не лише для ветеранів, а і для громади, духу патріотизму у країні.
Буває, дитині важко прийняти батька чи матір, які повернулися з поля бою. Коли на параді бачить, як ті йдуть, і всі вітають їх — починає пишатися ними.
8 
35413
Коментарі