— Попав у першу хвилю ліквідаторів. Того дня саме заступив на чергування. Прийшов керівник і сказав за аварію на атомній станції. Спитав, хто хоче поїхати. Тоді я ще не усвідомлював, наскільки там небезпечно, тому погодився, — каже 62-річний Василь БАБЕНКО з села Сосонка Вінницького району. З 2 по 19 травня 1986 року патрулював у Чорнобильській зоні відчуження.
Василь Бабенко працював у батальйоні відомчої охорони, що вартувала вінницький завод ювелірних виробів "Кристал".
— Нас із кількома колегами повезли в райцентр Іванків на Київщині. Розселили в клубі. Таких як ми було зо 200 осіб. Спали на матрацах, — розповідає. — Навпроти клубу були церква і школа. Місцевий піп на мотоциклі возив відрами яйця та паски. Саме святкували Великдень, то люди зносили до церкви. Батюшка з нами поділився.
Патрульних у зоні відчуження возили автобусами. По селах мали обходити двори. Перевіряли, чи не залишилося господарів. Зміна тривала 8 год.
— У перший день поїхали до Прип'яті. У безлюдному місті було моторошно. Саме все почало цвісти. Краса. А навколо — ні душі. Зрідка проходив хтось із працівників атомної станції у захисному костюмі із дозиметром. Бігали коти й собаки. Містом ходили групи мисливців. Відстрілювали собак. Бо котів важко поцілити: вони малі, шур-шур — і втекли. Трупи зносили на головну вулицю. Скидали на купу, а потім скотовозками забирали. Собаки всі — породисті. Тоді в місті було модно тримати німецьких вівчарок. Господарям не дозволяли забрати псів. Казали, це небезпечно, бо на шерсті осідала радіоактивна пилюка.
Найважче було евакуйовувати людей із сіл. Вони до останнього не хотіли їхати. Одного чоловіка втрьох тримали за руки й ноги, щоб в автобус запхати. Дід був жилявий. Казав: "Корова в мене. Як її покину? Хлопці, ви ж тільки зря трудитеся. Я завтра сюди вернуся пішки!" І таки повернувся. Люди перед від'їздом випускали на вулицю кролів, курей і нутрій. Хтось забував. Коли обходили двори, то в одних людей корова лежала прив'язана в садку. Здохла від голоду. В інших — кінь. По них уже мухи лазили. В третіх — собака голодний гарчав, то його відв'язали.
На день патрульним видавали по пляшці мінеральної води та сухпайок із консервами.
— Давали напівсухе вино сорту "Каберне". Пляшку 0,7 літра привозили на трьох — на сніданок, обід і вечерю, — каже Бабенко. — У зоні ніяк не міг накуритися. Викурював по дві цигарки підряд. А після приїзду додому за два місяці як відрубало. До сьогодні не курю.
Чоловік пробув у Чорнобильській зоні 17 днів. Має посвідчення ліквідатора другої категорії.
— На виїзді здавали захисні костюми і взуття. Їх спалювали. Ми отримували все нове, — розповідає. — Як повернувся додому, працював в охороні на заводі "Кристал". Потім став помічником чергового в міліції. Зараз на пенсії. З посвідченням ліквідатора плачу за газ за пільговою ціною. Раніше мав право на безкоштовний проїзд. Але його давно скасували.
Дружина Василя Бабенка 59-річна Галина працює головним спеціалістом Центру з надання адміністративних послуг Стрижавської ОТГ Вінницького району. Разом виховали синів: 40-річний Олег — приватний підприємець, 31-річний Дмитро — водій. Мають онуку Яну, 7 років.
— Зараз у Чорнобиль і Прип'ять їздять на екскурсії, — говорить Бабенко. — А мене туди зовсім не тягне. Ні краплі цікавості, що там зараз.
6 
35413
Коментарі