"Асфальт гризтиму, але в село не повернуся"

Ірина Врадій із синами Іваном (праворуч) і Тимофієм живуть у власній квартирі в Києві від березня цього року. Її вдалося купити після 13 років мешкання в гуртожитках і орендованих житлах — Автор: ФОТО: ОЛЬГА КАМЄНЄВА

— З восьмого класу знала, що житиму в Києві. Тоді мамі сказала: "Поїду в столицю. Асфальт там гризтиму, але у село не повернуся", — говорить 29-річна Ірина Врадій. 13 років тому переїхала до столиці із села Липняжка Добровеличківського району Кіровоградщини.

Ірина з чоловіком 32-річним Романом та синами Іваном, 2,5 року, і 9-місячним Тимофієм живуть у трикімнатній квартирі неподалік метро Позняки. Підлога застелена свіжим паркетом, на стінах — нові шпалери. Сюди родина переїхала у березні.

— Коли вперше переступила поріг квартири, від радості кричала так, що чули всі сусіди, — Ірина запрошує на кухню. Ставить на сенсорну газплиту новий чайник. — Довго не вірила, що вона наша. Десь місяць після переїзду постійно снилося, що нас виселяють, а нову квартиру знайти не можемо.

В Києві Ірина вчилася в університеті культури на факультеті документознавства. П'ять років жила в гуртожитку.

— У кімнаті ще були двоє дівчат. Нам пощастило, бо інші мешкали увісьмох. Поступила в аспірантуру, сподівалася й далі житиму в гуртожитку. Та мені сказали: "До побачення". Тоді зрозуміла, що найбільша проблема приїжджих — знайти у столиці житло. Отримувала 700 гривень зарплати, а за квартиру треба було платити півтори тисячі. Мене виручила далека родичка. Вона мешкала у "гостинці", дітей не було. Погодилася, щоб у неї трохи пожила. Платила 200 гривень — за світло і воду. Вона працювала позмінно, після роботи їхала на дачу. Вдома бувала двічі-тричі в тиждень.

До декрету Ірина працювала помічником голови правління страхової компанії.

— На четвертому курсі запропонували роботу в державному комітеті з матеріального резерву, — на кухню з двома машинками заходить Іван. Слідом за ним заповзає Тимофій, проситься до мами на руки. Ірина садовить собі на коліна. — Через півтора року змінилася влада і в комітет взяли нову команду.

Виклала своє резюме в Інтернет. За кілька днів зателефонували зі страхової компанії. Запропонували зарплату в тисячу доларів. Долар тоді коштував 5 гривень, і це були шалені гроші.

На роботі Ірина познайомилася з майбутнім чоловіком.

— Коли побачила Романа, ледь зі стільця не впала. Це було кохання з першого погляду. У мене тоді був хлопець, з яким подали заяву в загс. Навіть лімузин замовили. Весільну сукню вибрала. Після того, як познайомилася з Романом, усе відмінили. Ми почали зустрічатися через рік після знайомства — 8 березня. Він подарував величезний букет троянд і вперше поцілував. Через дев'ять місяців вирішили жити разом. Знайшли квартиру на Оболоні та переїхали.

Винаймали її два роки.

— Після народження старшого сина хазяїн попросив звільнити помешкання. Сказав: "До понеділка маєте з'їхати. Я квартиру продаватиму". Обдзвонили агентства, пропонували вищу ціну, але квартиру за п'ять днів так і не знайшли. Один брокер сказав: "Квартирантів із дітьми ніхто брати не хоче. Швидше візьмуть із собакою чи котом". Я вже зібрала речі, щоб їхати до батьків. Коли в гості зайшов знайомий чоловіка. Його товариш здавав квартиру. Ми не питали, де вона, який там ремонт. Переїхали. Жили два роки, доки не купили власне житло — взяли кредит на п'ять років.

Ірина заварює каву. Ставить на стіл коробку цукерок "Асорті".

— У школі всі однокласники мріяли виїхати із села. Я перебралася в Київ, а дві подруги — в Миколаїв. Позаторік обидві повернулися. Кажуть, жити в місті не можуть. У Липняжці тримають корів, свиней і обробляють городи. Мені в Києві цікавіше.