— Перемир'я бойовики не дотримуються. Щодня обстрілюють наші позиції, перегруповують сили, готуються до нових атак. Українські бійці втомилися оборонятися, хочуть іти в наступ, — каже 21-річний Владислав Контарчук із Полтави. Він — рядовий стрілець добровольчого батальйону "Січ". В зоні АТО воює з вересня минулого року.
Владислав одягнений у футболку з надписом "Україна". На правій руці має жовто-синій браслет. Говорить тихо. На деякі запитання відповідає: "Так точно".
— До війни готувався психологічно. Розумів, що на мене може чекати. Готовий був загинути й побачити смерть побратимів. Коли їхав зоною АТО, дивився на розбиті міста, прошиті снарядами будинки, в голові крутилася одна думка: що цим людям не вистачало? Кожному бійцю видали пістолет і автомат. Батальйон мав отримати ще гранатомет і кулемет. Та в останній момент у міністерстві відмовили. Сказали, воюйте з тим, що є. Відправили в Слов'янськ. Три місяці нас не пускали на передню лінію. Час від часу відправляли на бойові завдання у сусідні села. Дійшло до того, що 90 відсотків людей поставили керівництво перед вибором: або ми воювати, або звільняємося. У батальйоні воюють люди від 18 до 50 років. Серед них — депутати, юристи, художники, спортсмени. Війна об'єднує всіх небайдужих, людей із загостреним почуттям справедливості. Армійці краще забезпечені технічно, але на добровольцях тримається дух боротьби. Особливо це відчувалося в перші місяці протистояння. Коли військові здавали території без єдиного пострілу, добровольці йшли у бій. Різниця між нами в тому, що армійці звикли діяти лише після наказу командування. Добровольці — по ситуації.
Коли приїхали в село Піски поблизу Донецького аеропорту?
— На Щедрий вечір, 14 січня. Бойовики привітали нас "Градами". Втягнувся швидко. З наших позицій було видно вежу Донецького аеропорту. Бачили, як вона впала. Коли тривали останні бої за аеропорт, Піски накривали "Градами" цілодобово. Бойовики хотіли одним махом взяти село та аеропорт. Але нам вдалося утримати позиції. Зараз у Пісках оборона йде на три сторони. Це небезпечно, адже бойовики можуть спробувати утворити котел. Спочатку жили в покинутих будинках. Після того, як в один влучив снаряд й здетонував склад боєприпасів, перебралися в підвал. Раз на тиждень-два їздили на нашу базу в Курахове. Там могли нормально помитися, перевдягнутися, відпочити.
Що вразило найбільше?
— Хлопчик років 10, який бігав по селу. Мене шокувало, що в таких умовах дитина почувається спокійно. Часто приходив до нас на позиції. Пригощали його солодощами. У Пісках він мешкав з батьками та бабусею. Родина навідріз відмовлялася виїжджати. З часом у нас з'явилися підозри, що ця сім'я — корегувальники. Адже були дуже точні попадання по наших позиціях. Їхній будинок снаряди оминали. Перевезли родину в Карлівку, знайшли житло. Після цього обстріли стали не такі точні. Місцевим допомагали постійно, незалежно від їхніх поглядів. Шкода було дивитися, як старі люди розтоплюють сніг, щоб приготувати їжу. Давали воду, харчі. Їжею нас повністю забезпечували волонтери.
З якими армійськими підрозділами співпрацювали?
— Найбільше — з 79-ю, 93‑ю, 28-ю, 95-ю, 80-ю бригадами Збройних сил, іншими добровольчими батальйонами. Пересікалися з мобілізованими беркутівцями. Вони називали нас майданутими. Інколи виникали суперечки. Але коли були спільні бойові завдання, протиріччя відходили на другий план. Розуміли, ворог у нас один.
Контактували з бойовиками?
— Напряму — ні. Вони часто виходили до нас на радіозв'язок. Говорили різну гидоту, намагалися залякувати. В основному це робили кадировці.
Про що найважче згадувати?
— Напередодні маминого дня народження наші позиції прицільно обстрілювали з танків. Атака тривала хвилин 15. В цей момент думав: якщо загину, оце так буде мамі подарунок.
Солдати вірять у забобони?
— Не вживали слово "останній". Говорили "крайній". Коли йшли на позиції, під бронежилет клали дитячі малюнки. Вірили, що вони захищають.
У чому наші головні помилки?
— Найбільша біда — халатність і погана комунікація між командирами частин. Одній з бригад дали завдання просунутися на кілька кілометрів уперед. Захопити позиції терористів і укріпитися там. Іншим про це не повідомили. Дорога, якою військові мали їхати, була замінована. Коли побачили колону нашої техніки, почали кричати, махали руками, щоб зупинилися. Та ніхто не почув. В результаті на міні підірвалася бронемашина. Механік-водій загинув, і кілька людей отримали поранення. Бувало, хлопці самовільно ставили розтяжки, щоб показати, які вони герої. Потім на них підривалися наші розвідники.
Як ставитеся до обов'язкового переходу всіх добровольців у армійські підрозділи?
— Це правильно. Бійці матимуть соціальні гарантії, краще озброєння, координацію. Але, з огляду на провальні операції Генштабу, хлопців, які проти, можна зрозуміти. Вони готові захищати країну, але не хочуть по-дурному загинути.
1 
1
Коментарі