24 серпня на мітинг національно-демократичних сил у Донецьку зібралися близько 400 людей. На багатьох — вишиванки, на одязі наліпки "Я проти Януковича". Тримають прапори Конгресу українських націоналістів, "Свободи", " Батьківщини". Згадують, як за СРСР відбувалася насильницька русифікація, критикують Партію регіонів та мовний закон.
— Сьогодні тут, у Донбасі, є така ганьба, як Єнакіївська школа номер 34, де вчився Янукович, — каже в гучномовець Марія Олійник, 69 років, із "Просвіти". — На неї з держбюджету окремим рядком виділено 30 мільйонів гривень. А на чотири україномовні школи, що ліквідували в Макіївці, треба було лише 2,5 мільйона.
56-річний Олександр Ткаченко з міста Димитров на Донеччині знімає промовців на відеокамеру. Мітинг закінчується виконанням національного гімну. Священики з Української православної церкви Київського патріархату співають разом з усіма. Жінки кладуть до підніжжя пам'ятника Тарасові Шевченку два букети польових квітів. Там уже стоять три великі кошики з жовтими та блакитними хризантемами. Їх напередодні принесли чиновники з облдержадміністрації. За місцевою традицією, національні свята вони відзначають заздалегідь, щоб не псувати собі офіційний вихідний.
Площа порожніє, Олександр Ткаченко сідає на парапет у тіні жовто-блакитних прапорів. Розповідає, що з Димитрова 3,5 год. добирався в Донецьк заради цього заходу. Працював підземним електрослюсарем, зараз на пенсії.
— Мітинги не пропускаю. Веду літопис історичних подій, раптом коли згодиться, — Олександр Леонідович говорить гарною українською. — Вчив мову по радіо. Але розмовляю українською не з усіма — тільки з тими, хто розуміє і терпить.
Його батько — росіянин із Воронежа, мати — українка.
— У Радянському Союзі національність записували по батькові, тому в паспорті я спочатку був росіянином, — продовжує Олександр Ткаченко. — Дуже довго був несвідомий. А що поробиш — у школі нас учили, що радянська країна найправильніша. Тільки після розвалу СРСР зрозумів, хто я є. Розлучився з дружиною — вона в мене була воронезька комуністка, казала: "У нас в России вас, хохлов, за людей не считают — там, где прошел хохол, там еврею делать нечего". Я бачив, що щось у тій ідеології не в'яжеться, слухав "ворожі голоси" на коротких хвилях — і про події у Прибалтиці 1988-го, і про Тбілісі 1989 року. Записався українцем 1991-го. У незалежності жодного разу не розчарувався. У 1995-1998 роках шахтарям місяцями не платили зарплату, але я ніколи не хотів назад у СРСР. Мрію, щоб до влади прийшли патріоти. Але навіть розчарування в Партії регіонів не збільшує патріотизму. Мої сусіди в Димитрові це свято не відзначають. За 21 рік, на жаль, Донбас не став більш український. Він — радянський.
3 
1
Коментарі