У селищі Клавдієво під Києвом 63 роки видувають скляні кульки. За день на фабриці виробляють до 3 тис. ялинкових прикрас. У дві зміни працюють 56 жінок.
— Із чоловіків тільки я з сином і два сторожі, — розповідає 56-річний директор Микола Саркісян. Він викупив підприємство 1996-го. Тримає його із сином Олександром, 30 років.
Подвір"я огороджене залізним парканом. Із чотирьох цехів працюють два. Ремонт тут не робили з 1980-х. У коридорах темно.
— Не спіткніться, — попереджає Микола Олександрович, коли піднімаємося сходами на другий поверх. На столі в його кабінеті стоїть сплетена з дощику дитяча корона.
— Чверть продукції робимо для України, решту — за кордон. Не спрацювалися з Францією. Вони хотіли купувати за копійки, а продавати вдесятеро дорожче. Постачаємо іграшки в Росію, Казахстан, Канаду й Америку.
Миколі Саркісяну телефонують. У слухавці чути, як хтось замовляє 2 тис. кульок.
— Найбільші іграшки торік дули для ялинки на Майдані. У діаметрі кулька мала 18 сантиметрів. Цього року столична мерія ще не замовляла. По 500–1000 штук скуповують компанії на корпоративи. Замість зайчиків і котиків просять, щоб малювали їхні логотипи.
Сідає у чорний "Фольксфаґен Джета". У столичних автосалонах такий коштує 197–270 тис. грн. Поряд стоїть сіра автівка його сина такої самої моделі.
У цеху працюють шестеро жінок. Приміщення не опалюється, але тепло. Замість робочих столів — газові горілки. 42-річна Лідія Дзюба видуває 500 кульок за зміну. Вона прокручує над вогнем скляну трубку, схожу на жердину. Нагріває до 700°С. Ділить на три заготовки.
— Це нагадує розтягування жувачки, — жартує. Видута кулька холоне за секунду. Другу трубку дає мені. Вдуваю у неї забагато повітря. Скло випирає з одного боку і лопає. Його викидають у відро з відходами.
— Я на фабриці 14 років. Легені вже пристосувалися. Вдихати треба легко і нешвидко. Важко видути великий шарик, треба набрати багато повітря. В Україні немає жодного навчального закладу, де готують склодувів. У нас цього можна навчитися за три місяці.
На столі лежить мазь від герпесу й тріщин на губах. Леся Ніколаєва, 39 років, видуває за зміну 500 кульок. Нарікає, що від вогню пересихають вуста.
— Скло кришиться. Руки ріже, в губи пече. Влітку працюємо до обіду. Така жара, що загар на обличчі тримається цілий рік. Нізащо не хотіла б, щоб моя дитина працювала на фабриці. Заробіток непостійний, із січня по квітень сидимо у відпустках. Улітку про Новий рік ніхто не думає, а ми сидимо й дуємо. Але рік роботи рахують за два. У 43 піду на пенсію.
Двоє робітниць складають прозорі кульки в ящики, переносять у цех сріблення. У наступному цеху, для фарбування, — порожньо, тхне фарбою. Відра з нею стоять уздовж стін.
— Робітниця, яка фарбує шари, на больнічному, — пояснює екскурсовод 30-річна Альона Смирнова. Посріблену кульку вмокує у синю фарбу. Ставить сушитися в печі. Обладнання старе, під час роботи рипить і тріщить.
Суху кульку несемо у художню майстерню. Там 10 художниць сидять у два довгих ряди. На стінах — плакати Софії Ротару й іграшки.
— Це зразки орнаментів, які користуються найбільшим попитом, — 27-річна Світлана Мегеді показує засніжені хатинки, ялинки, зайчики, діди морози. — Цього року малюємо багато тигрів, бо це символ 2010-го. Я не художниця, раніше торгувала на базарі. Прийшла сюди 10 місяців тому. Вдома маю двох дітей. Раз принесла їм шарик. Вони сіли малювати, але швидко набридло. А я за день розмальовую 30 однакових кульок.
2 
1
Коментарі
1