- Я вже тут не можу, - каже дружина по скайпу. Місяць тому вона поїхала до сестри в Оренбург. Довго просила знайти їй гроші на поїздку, бо не бачилися кілька років. Нарешті ми з сином скинулися і купили їй квиток на потяг Київ-Астана. - Тут якась гнітюча атмосфера. Новини дивитися неможливо. Про Україну говорять таке, що волосся дибом встає.
Тамара народилася і виросла в Узбекистані. Її батько — узбек, мати — росіянка із Смоленщини. Під час війни матір вивезли з дитячим будинком в Середню Азію, там і лишилася. У радянському паспорті Тамари було записано, що вона узбечка, хоча їхня родина російськомовна, узбецьку вона знає лише на побутовому рівні.
Ми познайомилися під час навчання в Херсонському педінституті. Тоді із середньоазійських республік в українські, російські та білоруські вузи направляли групи для підготовки вчителів російської мови. Я читав Тамарі вірші українських поетів, пояснював незнайомі слова. Поступово вона сама навчилася читати українською. За 4 роки, які ми прожили в селі після інституту, перечитала усю українську класику ХІХ-ХХ століть. У нашій родині побутувала двомовність. Я спілкувався з дітьми українською, дружина — російською. Хоча усе життя ми відчували, що в неї інша ментальність. Дивувалася, що у нас нема таких тісних стосунків між родичами, як в Узбекистані. Там чітка патріархальна ієрархія, суворі правила і заборони, шанобливе ставлення до старших, яке часом переходить у культ. Навіть дітям іноді докоряла про недостатню увагу і повагу до неї.
- От ви, хохли, егоїсти, - казала спересердя. - Кожен думає тільки про себе.
- Так ми ж європейці, - відказував я. - Для нас важлива індивідуальна свобода.
Вона цього не розуміла. Хоча добре вивчила українську, записалася в капелу народної пісні, читає Марію Матіос і Валентина Чемериса, розповідає внукові казки і допомагає робити уроки. Ходить на мітинги самооборони, співає гімн і вважає себе українською патріоткою.
Коли почалися військові дії на Донбасі, її сестра пропонувала нам переїхати до них і прийняти російське громадянство.
- Там же у вас бэндэровцы и фашисты, - казала Людмила телефоном. - Мы всё знаем. Нам по телевизору всю правду об Украине рассказывают. Это вас там зомбируют. Вы ж ничего не знаете о том, что у вас происходит.
Ми з цього тільки сміялися. Намагалися пояснити їй, що все зовсім не так, але даремно. Вирішили більше на політичні теми з оренбуржцями не розмовляти.
Тепер сестра умовляє Тамару залишитися в неї до весни. Мовляв, поки війна закінчиться. Адже і на Херсонщині можуть бої початися. Але Тамара відмовляється, хоче якнайшвидше купити квиток до Києва.
- Вечорами іду на вулицю, блукаю сама, потихеньку співаю українські пісні і плачу, - каже дружина. - Душа рветься додому.
У неї на очах виступають сльози. А я тішуся. Моя дружина-узбечка нарешті стала справжньою українкою.
13 
1
Коментарі
1