– Сифілісом не хворів? СНІДом? Як ставишся до комуняк?
Дослівно ці питання мені як донору ставили в київській клінічній лікарні №9. На останнє з них моя коротка думка давно усталена, тож часу на роздуми я не потребував. Саме хотів її висловити, як почув у доповнення, що всі вони висітимуть на гілляках. Розцінюю це твердження як підказку – щоб через, не дай Боже, неправильну мою відповідь донор їм не відсіявся.
А зрозумів я, чого стосувалося політичне запитання, аж коли мені вручили червоне "Удостоверение донора СССР".
– 40 раз здаси – будеш почесним, – каже лаборантка.
Розпитав, що, крім статусу, це додає 20 відсотків до пенсії. Читаю посвідчення. Все доводиться сприймати на віру: що моя кров не уражена сифілісом, що її, скоріше за все, комусь заллють і що є закон, який обіцяє через 32 роки мене за це винагородити. Навіть якщо документ виданий від імені неіснуючої установи – Министерства здравоохранения СССР.
На десяту частину я вже почесний, бо здаю кров учетверте за життя. Чому мені таку книжечку не заводили раніше? Напевно, бланків не було. У вихідних даних вичитав, що останній наклад – два мільйони. Щоб поскоріше вичерпати такі артефакти, я тепер – з надією, що їх не додруковано, а десь відкопали, – раджу всім не просто ділитися кров'ю, а й щоразу заводити картку донора.
1 
1
Коментарі
61