вівторок, 13 листопада 2012 07:15

У будинку матері Ярослава Мазурка всю ніч горить світло

Зелена хвіртка до будинку 63-річної Галини Мазурок у місті Кам'янка-Бузька Львівської області у четвер, 8 листопада, закрита. На ній висить відчинена колодка. Зверху намотаний шнур, яким причіпляють велосипеди, щоб не вкрали. На подвір'ї не прибрано, лежить опале листя. На колодах гнилі яблука й виноград. Перед будинком стоїть старий телевізор, на ньому тазик із посохлими квітами. Із сусіднього двору безперестанку гавкає собака.

На стук у вікна і двері ніхто не відчиняє. На поручні сходів до хати накидані на купу килими й куртки. Вони промоклі, починають укриватися пліснявою.

— Та ви заходьте туди, — виходить, жінка років 65 у теплому пістрявому засмальцьованому халаті. — Галя вдома. Тільки не виходить нікуди. Зрідка вигляне на подвір'я, пройдеться — і назад, у хату. Лежить постійно. Її молодший брат Володя їсти приносить. Він і закриває браму. Вночі в неї весь час горить світло, аж до ранку. Каже, Ярослава чекає. Віре, шо прийде до неї. Коли та вся історія почалася, вона випивати почала. А вчора взагалі страшно було. Приїхали журналісти. Розказали, шо найшли труп її сина. Які тут крики стояли! Вона без пам'яті бігала, кричала, шо під поїзд кинеться.

О 10.07 до будинку під'їжджає темно-зеленим велосипедом 64-річний Мирослав Торба, рідний брат Галини. На ньому камуфляжна куртка, чорні штани і кирзові чоботи. До велосипеда на кермі прикріплений чорний портфель.

Уважно роздивляється з обох боків редакційне посвідчення. Прямує до дверей. Кілька раз із силою товче в них кулаком.

— Галька! Відкрий. Тут журналісти ше прийшли. Чуєш! — кричить.

З-за дверей ніхто не відповідає. Він підходить до вікон. Стукає і кричить. За 5 хв прямує до брами.

— Я прибирати подвір'я приїхав, — говорить на ходу. — Вчора взнав, шо Славка найшли. То точно його труп. Хоть тих людей він не вбивав. Брешуть. Але поховати мусимо по-людськи. Привезуть тіло, а тут такий бардак. Тре порядок навести. Наш молодший брат, Володя, в Червоноград поїхав. Він недалеко звідси живе. То носить Галі їсти. А я аж на другому кінці села.

— Тут я, хто там? — відчиняються двері.

Мирослав Михайлович перший біжить до входу. На порозі стоїть Галина Мазурок. На ній тільки теплий светр зеленуватого кольору. Ноги босі. Волосся незграбно зібране докупи. Жінка опирається об двері, похитується. Брат махає, щоб сховалася, але вона не реагує. Тоді Мирослав забирає її в коридор, одягає на неї довгий халат. Запрошує всередину.

— Йой, та мені ніц вже не тре, — Галина падає на стіл у коридорі. Повільно сповзає на стілець. Біля її ніг крутиться сіре кошеня. В коридорі стоять кілька мисок для котів. — Нема більше моєї дитини. Забили мого Славіка. А за шо? І мені життя більше не треба. Брат їсти приносить, але не можу. Даю всьо котикам. Вони маленькі, хай живуть, ростуть.

Заходиться плачем. У Мирослава Михайловича теж котяться сльози.

— Три дні тому приходили до мене четверо, — Галина Михайлівна підводиться і прямує до однієї з кімнат. — Всі в чорному, з отакенними мордами. Приїхали на вишньово-чорній машині. Заломилися до мене. Забрали домову книжку. Чи то міліціонери, чи хто. Не знаю, ніц не казали. А мені після того всього руки чисто опустилися. Тільки в кімнаті Славіка прибралася. Навела порядок, лахи в шафу поскладала. А в решта всьо як було, так і є.

Із кімнати Ярослава, тримаючись за стіну, переходить у іншу. Тут усі речі з шафи розкидані по підлозі та столі. На кріслах висять шкури песців та шуба з них.

— Во, той пістолєт, який найшли, — показує на стіл. — Він онучки, дєтський. Нашо мому Славіку вбивати тих людей тре було? У нього всьо було. Я в Польщу їздила заробляти. Песців колись 50 тримала. Забила, шкурку на базар — і вже гроші немалі були.

Серед речей Мирослав Торба знаходить великий металевий трансформаторний патрон. Тримає його кілька секунд, потім розкручує.

— Шо, і звідси всі гроші забрали? — заглядає всередину. — То на випадок всякого ЧП гроші зберігалися. Якшо який пожар, чи шо. Вони б не згоріли.

— Та всьо под чистую вигребли, — хапає шкуру песця і трясе нею жінка. — Там 50 євриків було. І долярів десь стільки ж. Всьо чисто забрали. Моє золото ше й дотепер не віддали.

Галина Михайлівна знову голосить. Брат заспокоює її, всаджує вкрісло. Сам виходить на двір.

— Очорнили нам рід чисто, — витирає сльози.

До будинку підходить молода жінка, це Любов — невістка сестри Галини Мазурок. Бере під руку Мирослава, відводить убік.

— Шойно з Людою (дружиною Ярослава. — "ГПУ") говорила по телефону, — шепче чоловіку на вухо. — Вона на впізнання трупа поїхала. Якшо шо, то ховати будемо тут, у Кам'янці. Воно дешевше буде.

— Славко останній раз коли приїжджав, на могилу до тата ходив. Найбільше жаль, шо не поховають його по-людськи біля батька, — схлипує Мирослав Торба. — Як самогубця закопають біля рову. Навіть хреста не поставлять.

Мирослав Торба веде показати, де похований батько Ярослава Мазурка. Цвинтар розташований недалеко від хати, за залізничною колією. Йдемо стежкою. Мирослав Михайлович попереду.

— Славко був файним хлопцем, — протирає рукою очі. — У дитинстві мама його часто водила недалеко тут у парк годувати білочок. Він отак стукав горіхом об горіх і білки вискакували на руки, їли прямо з долонь. Раз на Миколая йому подарували іграшку Фуркало — такий ґудзик на нитці, який треба було розкручувати і тягнути у два боки, і він видавав звук: "фур-фур". Славко забавку з рук не пускав. Я сміявся тоді із сестри, що вона на цілу получку сину подарків накупила, а йому ґудзик сподобався.

Цвинтар великий, старих хрестів нема. Майже скрізь — надмогильні мармурові плити. Чоловік зупиняється біля чорного хреста з сірим надгробком, хреститься. На чорній табличці написано "Мазурок Теодозій Миколайович. 19.03.1946 — 11.08.2006".

— Ше не доробили пам'ятника, а вже, певно, треба другого, — чухає потилицю. — Ех, Славку, якшо то твій труп, то точно тебе застрелили, не міг ти себе вбити. Усе понапридумують, навішають на тебе. Так, як казали, шо в армії служив. Він раз сфотографувався у воєнній формі свого двоюрідного брата, коли той вернувся з армії. Славік не служив.

Із цвинтаря повертаємося мовчки повз рів, де ховають самогубців. Там дві квадратні могильні плити без хреста, біля однієї — дерев'яна лавка. Мирослав сідає на велосипед і їде ґрунтовою дорогою додому.

10

експертиз призначили в Міністерстві внутрішніх справ для встановлення обставин смерті чоловіка, схожого на 38-річного Ярослава Мазурка. Основна з них — ДНК-дослідження. За попередніми висновками, смерть настала внаслідок вогнепального поранення в скроню.

 

Застрелився із переробленого стартового пістолета

Тіло чоловіка, схожого на 38-річного Ярослава Мазурка, знайшли у столичному Сирецькому парку неподалік вул. Тираспольської. Найближчий житловий будинок розташований на вул. Котовського, 33. Біля правої руки чоловіка лежав стартовий пістолет, перероблений під вогнепальний. У барабані виявили гільзу калібру 9 мм. У кишені куртки знайшли водійське посвідчення та український паспорт на ім'я Мазурка Ярослава Теодозійовича, 1974 року народження. В іншій — ще одну кулю калібру 9 мм.

 

Зараз ви читаєте новину «У будинку матері Ярослава Мазурка всю ніч горить світло». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

48

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі