— Селом їздили БТРи, біля кожної хати стояли солдати, без паспорта виходити не можна. Ці чотири місяці були схожі на війну, — згадує 49-річний Михайло Лободзець із села Братковичі Городоцького району на Львівщині. У 1995-1996 роках він працював дільничним інспектором.
— Після перших убивств підозри падали на місцевих. У нас багато мисливців, то одразу зброю вилучили в усіх. 31 грудня 1995 року знайшли п'ять трупів. Підозра впала на брата трьох вбитих сестер Володимира Галушку. У нього знайшли фотографію, де він тримає карабін. Згодом виявилося, що знайшов його на заробітках і продав. Тоді вбивства на cході, у Буську та в Братковичах не пов'язували. А тут через 15 днів другий випадок у Братковичах. Зрозуміли: вбиває одна людина. Онопрієнко мав свій почерк. Убивав безжалісно, безпощадно, стріляв у всіх. Люди були перелякані. Я мав пістолет, то до нас усі родичі ходили ночувати. Щоночі чоловік 20 було. Діти чотири місяці не ходили до школи. З дев'ятої вечора до восьмої ранку — комендантська година, на вулицю не дозволяли виходити нікому. У хатах туалетів не було, то люди ставили відра.
Щоночі селяни запрошували до себе ночувати озброєних солдатів.
— Кожен хотів мати охорону, давали солдатам їсти. Після другого випадку в нас з'явився свідок. Описав маніяка: невисокого зросту, коренастий, рушницю носить на плечі. Потім дізнались, що він їздить електричками, на кожній станції поставили двох міліціонерів. Онопрієнко хотів вернутися у Братковичі й утретє, але на зупинці побачив наряд і не вийшов.
300 військових щодня патрулювали село Братковичі Городоцького району на Львівщині, коли шукали маніяка-вбивцю Анатолія Онопрієнка. Спали у школі й клубі, один випадково підстрелив двох дітей із сусіднього села Галичани. Одна дитина померла. Військових із села вивозили таємно. Місцеві не вірили, що маніяка зловили, біля хат чергували з вилами і сокирами.
16 
1
Коментарі