— Куда ты свой гроб ставишь? Не видишь, милиция работает! — о 13.00 у неділю, 25 листопада, огрядний даїшник кричить до водія сірої "ЗАЗ Віди" навпроти Національного університету ім. Шевченка в центрі столиці. Той хотів припаркувати легковик перед автобусом із "беркутівцями". По периметру майданчика стоять 10 таких автобусів. За годину тут має розпочатись акція футбольних фанів на захист родини Павліченків, засуджених за вбивство.

Суддю Шевченківського райсуду столиці 42-річного Сергія Зубкова вбили у березні торік у будинку на вул. Голосіївській, 13. Двоє чоловіків у масках напали на нього, коли повертався з роботи. Тричі вдарили ножем, двічі вистрелили і втекли.

На третій день міліціонери арештували 47-річного Дмитра Павліченка та його сина Сергія, 19 років. Звинуватили у вбивстві. Мотивом назвали помсту, бо 2010 року Зубков виселив їх із квартири, а помешкання передав приватній фірмі.

Павліченкам оголосили вирок. Дмитро отримав довічне ув'язнення. Син — 13 років. 14 грудня справу перегляне Апеляційний суд Києва. До його вироку Павліченки сидять у Лук'янівському ізоляторі.

— Дмитрия поместили в так называемую пресс-хату. Ночью 6 августа его едва не задушили сокамерники, — каже правозахисник 60-річний Володимир Широченко. — Дмитрий говорит, что на его документах в СИЗО есть красная отметка. Это значит, что он склонен к суициду. Это неправда. Он боится, что его убьют и все оформят как самоубийство.

У парку ім. Тараса Шевченка малолюдно. На першій лавці від пам'ятника сидить Наталія Павліченко, дружина й мати засуджених. За її спиною вовтузиться син Іван, 8 років. Говорити не хоче, просить не афішувати її присутність. Біля жінки стоять троє фанатів у клубних шарфах столичного "Динамо".

О 14.00 навколо пам'ятника Шевченку збираються близько 4 тис. уболівальників. Розтягують 5-метровий банер "Волю Павліченкам".

— Это по ваши души? — беззуба жінка в потертому зеленому пальті питає в гурту підлітків у спортивних штанях, які курять на лаві. Брудним пальцем тицяє на автобуси.

— Точно, бабушка. Сегодня тут будет махач и рубилово, — потирає руки лисий хлопець.

У натовпі багато підлітків. Міліціонери тримаються осторонь, усе фільмують на маленькі камери.

— Мы пришли бороться за освобождение нашего брата Сергея и его отца Дмитрия. Судьи приговорили их к пожизненному, а кто будет судить их за беспредел, который они творят? — затинається Андрій Коренівський, 28 років, лідер фан-руху столичного "Динамо". Сергій Павліченко був фанатом клубу. — Сюда пришли не только фаны "Динамо". Приехали со Львова, Днепропетровска, Донецка. Из Венгрии и Болгарии.

— Ні Сергій, ні його батько нікого не вбивали. Жоден батько не підставить так свою родину. Міліція знайшла першого-ліпшого, а судді дали максимальний термін, щоб показати, що за своїх вони готові мститися. Сьогодні вони несправедливо затримали батька й сина, а завтра вішатимуть різні справи на нас, — каже Тарас, фанат столичного "Динамо".

О 14.35 колона виходить на бульв. Шевченка. Перші ряди скандують: "Свободу чесним! Свободу Павліченкам!", задні підтримують ''Слава Україні!''. Йдуть до столичного ізолятора №13 на вул. Дегтярівській, 13. Колону супроводжують міліціонери, паралельно їдуть автобуси з "беркутівцями" й автозак. Колона прямує вулицями Чорновола, Артема, повз столичний Лук'янівський ринок.

— Это к нам идут? Громить будут? — з базару вибігає огрядна жінка в синьому фартуху. Він неї пахне хлібом. — Такой толпы здесь даже при Юльке не было. Молодцы хлопцы, так им надо. Развалите эту Гоморру!

Біля центрального входу слідчого ізолятора чекають зо два десятки правоохоронців у бронежилетах та з кийками. Фани зупиняються біля них, кричать.

— Нехай усі в СІЗО почують, що їх підтримують тисячі людей, а скоро до нас приєднаються мільйони, — вигукує у мегафон Андрій Коренівський.

За 20 хв. натовп уболівальників розходиться. Міліціонери звітують, що порушень громадського порядку не зафіксували.

×