Якось на гастролях у Вітебську мені випала честь ділити двокімнатне помешкання з відомим актором-коміком. Він тоді був хоч ще й не "народним артистом есесесеру", проте уже достатньо заслуженим. Я ж був електроосвітлювачем. Тобто кимсь, на кого більшість акторів, не конче навіть "народних" або "заслужених", звертає стільки ж уваги, скільки на бутафорські меблі.
Актор був доволі демократичним: частував мене пивом, ділився життєвою мудрістю й дозволяв звертатися на "ти", хоч мав тоді років сорок і був майже вдвічі за мене старшим. Найцікавішою, однак, його особливістю був невгамовний, нестримний і повсякчасний інтерес до жіночої статі. А головне, цей інтерес був взаємним: жінки різного віку, розміру і фактури летіли, наче метелики, на його світло. І це при тому, що актор аж ніяк не був "аполлоном". Скоріш навпаки — невисокий, опасистий, рожевощокий, з бараболиним носом, він скидався радше на Бахуса чи, можливо, сатира. І я з розумінням ставився до його бажання зіграти бодай у житті ту роль, якої йому, коміку, не давали на сцені, — роль романтичного коханця, серцеїда-донжуана.
Він виходив розпашілий із душу
Отож щовечора, коли він приводив до хати чергову миловиду панійку, я згадував про якісь термінові справи і забирався геть — прогулятися годину-другу вечірнім Вітебськом чи посидіти по сусідству за чаркою з колегами-електриками. А коли повертався, актор був уже сам. Він виходив розпашілий із душу, наливав пиво й ділився зі мною життєвою мудрістю — щоразу тією самою:
— Що не кажи, Миколо, а своя жінка — таки краще.
Я в житті не зустрічав відданішого чоловіка.
1 
1
Коментарі
1