Років 30 тому мене відрядили до Києва з особливим дорученням — привезти кілька тонн цинкованої бляхи. Бляха, як і все за совєтів, була дефіцитом, тож моє головне завдання полягало в тому, аби пильнувати, щоб ніхто її дорогою не поцупив.
Надвечір ми завантажилися, але як тільки вибралися за Київ, вантажівка заглохла. Ночувати на трасі в 20-градусний мороз нам не хотілося, тож ми розпачливо покинули дорогоцінний вантаж і потрюхикали до найближчого селища.
Вікна в кількох хатах ще світилися, але ніхто не квапився нас упускати. Ми вже майже зневірилися відчути на собі леґендарну українську гостинність, коли двері затемненої хатинки таки відчинилися і добросерда господиня запустила нас, ледь живих, досередини. На столі невдовзі з"явилися квашені огірки і, звісно, самогон. Той продукт, як я потім довідався, був власного виробництва, і саме за ним до господині навідувалися пізні гості.
Уранці шофер подався за тягачем, а я почимчикував пильнувати злощасну бляху. Щогодини, однак, мусив повертатися назад — зігрітися. Цілу ніч мені снилися кошмари — ніби хтось краде бляху. Я вдягався і вибігав надвір. І вранці таки побачив злодіїв, котрі начебто перекидали бляху з нашої вантажівки на власну. Проте поки добіг до них, вони від"їхали геть. Тож я навіть не знаю, чи вони справді поцупили щось і чи взагалі не були моєю галюцинацією, виплодом безсонної ночі й нервового збудження.
Цілу ніч мені снилися кошмари. Я вдягався і вибігав надвір
Із плином часу уся та пригода перетворюється на химерний сон. І проїжджаючи тепер вряди-годи по житомирській трасі, я відчайдушно намагаюся згадати назву того села, ім"я тої жінки. Проте в пам"яті виринають лише цифри і літери — марка бляхи із накладної, будь вона справді неладна.
Коментарі
11