понеділок, 01 березня 2010 18:28
Микола Рябчук
Микола Рябчук
Микола Рябчук

Бляха

 

Років 30 тому мене відрядили до Києва з особливим дорученням — привезти кілька тонн цинкованої бляхи. Бляха, як і все за совєтів, була дефіцитом, тож моє головне завдання полягало в тому, аби пильнувати, щоб ніхто її дорогою не поцупив.

Надвечір ми завантажилися, але як тільки вибралися за Київ, вантажівка заглохла. Ночувати на трасі в 20-градусний мороз нам не хотілося, тож ми розпачливо покинули дорогоцінний вантаж і потрюхикали до найближчого селища.

Вікна в кількох хатах ще світилися, але ніхто не квапився нас упускати. Ми вже майже зневірилися відчути на собі леґендарну українську гостинність, коли двері затемненої хатинки таки відчинилися і добросерда господиня запустила нас, ледь живих, досередини. На столі невдовзі з"явилися квашені огірки і, звісно, самогон. Той продукт, як я потім довідався, був власного виробництва, і саме за ним до господині навідувалися пізні гості.

Уранці шофер подався за тягачем, а я почимчикував пильнувати злощасну бляху. Щогодини, однак, мусив повертатися назад — зігрітися. Цілу ніч мені снилися кошмари — ніби хтось краде бляху. Я вдягався і вибігав надвір. І вранці таки побачив злодіїв, котрі начебто перекидали бляху з нашої вантажівки на власну. Проте поки добіг до них, вони від"їхали геть. Тож я навіть не знаю, чи вони справді поцупили щось і чи взагалі не були моєю галюцинацією, виплодом безсонної ночі й нервового збудження.

Цілу ніч мені снилися кошмари. Я вдягався і вибігав надвір

Із плином часу уся та пригода перетворюється на химерний сон. І проїжджаючи тепер вряди-годи по житомирській трасі, я відчайдушно намагаюся згадати назву того села, ім"я тої жінки. Проте в пам"яті виринають лише цифри і літери — марка бляхи із накладної, будь вона справді неладна.

Зараз ви читаєте новину «Бляха». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

11

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі