Троянда

Його звати Олівер, йому 55 років. Має двох дітей, будинок під Гамбурґом і непогану працю у невеликій інтернет-компанії. Від більшості співвітчизників відрізняється лише своїм хобі. Ось уже вісім років їздить в Україну з гуманітарними вантажами для чорнобильців.

Кожного разу, перетинаючи український кордон, Олівер присягає собі, що ноги його більше не буде в цій хамократії й клептократії. Проте кожного разу, повернувшись до свого кубельця під Гамбурґом, він змінює думку.

Я давно намагаюся збагнути психологію іноземців, котрі добровільно вирушають у дикі краї — як доброчинці, місіонери, дослідники-антропологи, що вивчають місцеві мови, опановують звичаї, п"ють із тубільцями вогненну воду, їдять смажених черв"яків, танцюють довкола вогнища, — знаючи, що рано чи пізно їх усе одно — з"їдять.

Місяць тому Олівер простояв кілька днів на кордоні в Ягодині, бо бракувало якоїсь довідки. "За 300 євро справу можна полагодити" — натякав рожевощокий митник, але законослухняний Олівер вдавав, ніби не розуміє. Урешті, відкриваючи на морозі контейнера, він зламав собі руку і мусив-таки повернутися додому.

— Ну, тепер ти, сподіваюся, трохи перепочинеш від тих своїх мазохістичних подорожей? — кажу.

Одна половина квітки червона, друга — чорна

Олівер заперечливо хитає головою. Він мав трохи вільного часу і придумав емблемку для своєї доброчинної організації: такий собі "мирний атом", тільки між електронів, замість атомного ядра, — троянда. Одна половина її — червона, з зеленими пелюстками, друга — чорна, обвуглена.

— Тут бракує ще черв"яка, — кажу, — як символу української митниці.

— Багатьох черв"яків, — сміється Олівер.

— Можна й так, — кажу. — Але тоді це вже буде наш національний герб.