Моя теща кожного ранку, рівно о восьмій годині, дзвонить до свого сина, мого швагра. Їхні розмови не вирізняються особливою різноманітністю. Властиво, вони взагалі одна від одної не відрізняються: "Доброго ранку? Як справи?.. Як здоров"я?.. Їсти є що?.. Ну й добренько? На роботу йдете?.. (якщо це не вихідний). У хаті не холодно?.. (якщо це не літо). Бережіть себе?".
Швагрові відповіді, як я розумію, теж одна від одної не відрізняються. Якось я порадив йому поставити автовідповідач з набором потрібних реплік, аби не відволікатися о восьмій ранку від спання чи інших важливих справ. Наприклад від сексу. Але він мого гумору не оцінив. Усе-таки він син, а не зять.
Зате якось при нагоді попросив її не дзвонити так рано принаймні у вихідні. Тепер вона дзвонить о восьмій п"ятнадцять.
Я не ображаюся, коли діти не дзвонять
А я вряди-годи дивлюся на своїх дітей і міркую — поки що без жаху, а радше з цікавістю: чи доживу і я до такого віку, коли спілкування зі мною стане для них нудним обов"язком, і коли всі мої теревені викликатимуть у них поблажливу посмішку чи, ще гірше, погано приховане роздратування. Чи дзвонитиму і я так само до них кожного ранку, аби лише нагадати, що я ще живий — навіть не їм і навіть не так собі, як Господу Богові, аби він не викреслив мене — бодай ще сьогодні — зі своєї Книги?
Поки що я стараюся не дзвонити до своїх дорослих дітей без потреби.
І не ображаюся, коли вони не дзвонять. Як кажуть англійці, нема новин — гарна новина. Зрештою, ми спілкуємося переважно електроннною поштою.
І Господь про це знає.
1 
1
Коментарі