Подорож Україною — це не лише неповторна гама запахів від ніколи не митих автобусів і не провітрюваних поїздів. Це ще й не менш неповторна гама звуків, з-поміж яких найсильнішим випробуванням для вразливих вух є музика, чи, краще сказати, щось музикоподібне — "тіпа пєсні".
Кожен рагуль за кермом у цій бідолашній країні переконаний, що його пасажирам неодмінно мусить подобатися та фігня, яку він слухає сам, і яку з доброзичливістю сільського олігофрена пропонує послухати всім іншим.
Стали начальниками і змусили всіх нас розплачуватися за їхнє важке дитинство
Наймогутніше враження, однак, справляють так звані денні експреси та електрички поліпшеного комфорту. Тут звуковий терор доповнюється ще й візуальним. Величезні екрани підвішені під стелею в обох кінцях вагону, щоб жоден пасажир не міг заховатися під цим перехресним вогнем. І фільми, які там ідуть, не згірш від вагонної музики відбивають смаки й загалом інтелектуальний рівень нашого залізничного начальства.
Зрештою, яке начальство в країні, таке й на залізниці. Пояснити цим людям, що існує священна сфера приватності, яку бажано не порушувати, і що уявлення інших людей про комфорт, а тим більше про добре кіно чи музику може істотно відрізнятися від їхнього, — марна річ. Вони мріяли в дитинстві купити собі "спідолу" чи портативний магнітофон і пройтися із цим багатством вуличками райцентру, врубивши на всю котушку яку-небудь Пуґачову. І нарешті вони це зробили, ставши начальниками й змусивши всіх нас розплачуватися за їхнє важке дитинство.
Я би навіть їх пожалів, коли б вони почали нарешті видавати навушники всім, хто хоче прилучитися до їхньої музики. Або виділили принаймні один вагон для тих, хто вважає їхню музику геть нестерпною. А ще краще — хоча б одну область в Україні, де б їх усіх не було.
Коментарі
34