23 серпня 1973 року грабіжники захопили стокгольмський "Кредитенбанк" і протягом п'яти днів утримували його працівників як заручників. За цей час жертви встигли заприязнитися зі своїми тюремниками настільки, що не лише допомагали їм під час облоги, а й захищали їх згодом на судовому процесі. Відтак цей феномен — ототожнення жертв зі своїми мучителями — отримав назву стокгольмського синдрому.

Психологи розглядають його як різновид травматичної прив'язаності. Вона виникає не тільки між заручниками та їхніми охоронцями, а й між будь-якими двома особами, з яких одна періодично принижує, б'є, ображає, залякує, упосліджує іншу. Таких ситуацій не бракує в нашому повсякденні — від стосунків любові-ненависті в багатьох подружжях до армійської дідівщини та специфічної "дружби" у кримінальному середовищі.

А проте я й сам піддаюся психозові, вболіваючи за місцеву збірну

Усе формування гомо совєтікуса проходило під знаком стокгольмського синдрому. Кліка авантюристів, званих "більшовиками", періодично залякувала, принижувала, піддавала тортурам, морила голодом мільйони захоплених нею заручників. За що вони всі мусили щиро любити своїх мучителів, прославляти їх у віршах і прозі, віддавати здоров'я й життя за так звану "родіну" — і багато-хто робив це цілком щиро.

Кліка ніде не поділася. Від березня 2010-го вона знову тримає нас усіх як заручників, хоча й під іншими прапорами, гаслами та вимогами. І можна не сумніватися, що принаймні третина населення цілком добровільно проголосує за них восени на виборах, хоч би що вони з ними, тобто з нами всіма, робили.

Я знаю це, а проте й сам піддаюся психозові, вболіваючи за місцеву збірну. Емоційно зливаюся на якусь історичну мить в одне ціле з терористами, що сидять в урядових ложах.

×