Лінней і Берґман

Ім'я Карла Ліннея нам згадували у шкільному курсі ботаніки як видатного натураліста, творця новочасної класифікації рослинного і тваринного світу.

Інґмара Берґмана нам не згадували, а проте у студентські роки ми вчащали до марґінальних кінотеатрів подивитися "Сьому печать" і "Суничну галявину".

Обидва були пов'язані з Уппсалою. Лінней прожив тут останніх 40 років, очолюючи від 1750-го до 1772 року Уппсальський університет. Берґман тут народився, закінчив школу й відобразив згодом свій уппсальський досвід у фільмі "Фанні та Александер".

Обидва походили зі священицької родини. Для Ліннея це, схоже, не мало особливого значення, якщо не рахувати латинізованого прізвища Ліннеус, набутого батьком, Нільсом Ліндом, по-нашому Липою, у лютеранському колеґіумі. Для Берґмана лютеранський досвід виявився незрівнянно істотнішим. Розпачливі пошуки Бога і ще розпачливіша з ним полеміка — чи не головний мотив його творчості.

Варто лише трохи збочити з його стежки — і потрапляєш до іншого світу

Потрапивши недавно до Уппсали, я намагався знайти Берґманові сліди, а проте скрізь натрапляв на Ліннеєві: садиба-музей, ресторан "Linn?", готель, два пам'ятники, туристські стежки з гарно оформленими покажчиками: ними водив він своїх студентів на польові дослідження.

Про Берґмана тут нагадує лише скромна табличка на будинкові, де він жив. Чи то уппсальці не вважають його достатньо своїм, а чи їх просто відлякують ті прокляті питання, які він формулює, і той хаос, що насувається зусібіч на його героїв?

Лінней, безумовно, комфортніший. Його твори впорядковують світ, вибудовують гармонію. Але варто лише трохи збочити з його стежки — і потрапляєш до іншого світу, де вже не діють ніякі класифікації і де лишається тільки дослухатися до нечутного голосу Берґмана.