Ще за совєтів, у якомусь вузькофаховому журналі я натрапив на статтю про зв"язок між внутрішнім станом людини та довколишнім середовищем. Людина, писав психолог, проектує назовні свої внутрішні стани, свої проблеми та комплекси. Вона фактично вихлюпує назовні весь свій хаос, усіх своїх фройдівських та інших демонів. І саме тому для більшості з нас психологічно нестерпними є надто чисті вулиці, під"їзди чи кімнати, занадто прямі лінії, занадто гладкі площини — на них неодмінно кортить що-небудь видряпати чи написати.
Я знав і раніше від дідуся Фройда, що підлітки, котрі пишуть усіляку фігню на парканах, вихлюпують зі своєї нещасної підсвідомості саме те, що їм докучає найдужче: переважно це слово з трьох літер, хоча не конче воно і не конче на парканах, благо тепер є ще й інтернет-форуми. Але я не задумувався над тим, що й жбурляння сміття, розкидання речей по хаті і, взагалі, всіляке поширення і плекання хаосу, є проекцією назовні наших внутрішніх станів.
Підлітки пишуть усіляку фігню на парканах
Від якогось моменту я спостеріг, що намагаюся підібрати у хаті кожну смітину, витерти кожну пляму, вимити кожне горня, необачно залишене кимось у раковині. Мене дратує довколишній хаос, я фізично відчуваю, як він, темний і волохатий, насувається зусібіч на наш крихітний клаптик суші, на наш освітлений простір, нашу останню, як сказав би письменник-класик, територію. Я міг би вважати себе людиною достатньо врівноваженою і гармонійною, і навіть пишатися чи принаймні втішатися цим, коли б не читав тієї давньої статті. Бо через неї я не знаю тепер, чи справді проектую назовні свій стан, а чи лише своє розуміння, яким той стан має бути.
Хоча, з другого боку, без тої статті я знав би про все це ще менше.
1 
1
Коментарі
11