Калина

Mоя дружина була за радянських часів "виїзною", завдяки чому побувала на Кубі та в НДР. Тож коли я недавно сказав, що вибираюся до Ляйпціґа, вона порадила неодмінно відвідати Томаскірхе, де похований Бах, і сходити на Нашмаркт перед старою ратушею, де 1825 року стратили бідолашного Войцека.

Звісно, до цих дивовиж я сходив би й так. Натомість ніколи би не додумався шукати калину на котрійсь із площ, що її, за словами дружини, посадили колись на знак українсько-німецької дружби. За радянських часів, виявляється, Київ і Ляйпціґ були "містами-побратимами", ну, а з Берліном, як і годиться, браталася Москва.

Тож я сумлінно обійшов усі площі в центрі Ляйпціґа, шукаючи той знаменитий символ радянсько-ендеерівського "побратимства". Калини, однак, ніде не було, з чого я зробив висновок, що побратимство закінчилося — чи то 1989 року, із падінням Берлінської стіни, чи то 2004-го, із появою нової стіни, Шенґенської.

Вдома я переповів це дружині, додавши, що пошуки все одно не були марними, бо завдяки їм я відкрив гарне охайне місто. А також те, чого дружина не могла бачити, площу з меморіальною світляною бруківкою при Ніколайкірхе, де 1989-го почалися мирні виступи проти режиму, що врешті й завершилися падінням Стіни.

Я сумлінно обійшов усі площі у центрі Ляйпціґа

Дружина, однак, була незворушною.

— Ці твої німці! — сказала ображено.

Я міг би їй відповісти, що ніякі вони не "мої", і міг би багато чого ще додати й пояснити. Але згадав раптом інший символ українсько-німецької "дружби" — готель "Ляйпціґ" у Києві, що ремонтується ось уже 20 років, стаючи красномовним символом усіх наших посткомуністичних реформ та європейської інтеґрації. Тож я тільки й зітхнув у відповідь:

— Ох, ці твої українці!..