Гламур

— А він, виявляється, був колись гарним! — каже дружина.

Ми дивимося з нею "Двадцяте століття" Бертолуччі, де одну з головних ролей грає Жерар Депардьє.

Нині й справді лише качиний ніс виказує спорідненість того білявого юнака із розжирілим зачмеленим типом, що розігрує клоунаду в черговому путінському спектаклі: "Приведи в нашу піраміду двох друзів і отримай бонус".

Стилістично це мало чим відрізняється від шукання фіктивних амфор на дні моря, польоту на аероплані з віртуальними журавлями чи безстрашного поєдинку з не зовсім справжньою уссурійською тигрицею. Путінський Депардьє теж фіктивний, для лохів. Адже ні жити в Саранську, ні подорожувати по світу з російським паспортом він не буде. Для цього є кращі країни і кращі паспорти. От хоч би й звичний французький.

Жити в Саранську він не буде

Ленін, кажуть, називав таких персонажів "корисними ідіотами". Сталін використовував їх де тільки міг із винахідливістю досвідченого сутенера. Одні прославляли будівництво Біломорканалу, другі заперечували Голодомор, треті оспівували Вождя у віршах і прозі.

Трагедія, кажуть, повторюється як фарс. Сьогоднішньому кремлівському телевізійному мачо далеко до вусатого попередника. Як, зрештою, пошарпаному Депардьє — до Ромена Ролана чи Бернарда Шоу.

— А все ж він не позбавлений почуття гумору, — заступається за луб'янського кінолюба моя добросерда дружина. — Здається, це він запропонував Депардьє стати міністром культури Мордовії. Чи хтось із його чиновників, який хотів запопадливо вислужитися перед шефом?

Я б міг відповісти, що й Сталін мав почуття гумору. Час до часу він заарештовував котрогось корисного ідіота за шпіонаж і засилав до гулагу. Та розумію, що нині, в добу гламуру, це би порушило чистоту жанру. Тому відповідаю дружині в тон, цілком доброзичливо:

— Краще б він зробив його директором цирку.