Український історик Іван Лисяк-Рудницький, кажуть, зажив собі слави в Америці несподіваним чином. Скромний професор мав звичку користуватися громадським транспортом, щось собі при тому почитуючи. Аж раптом у 60-х роках з"явилися касетні магнітофони — і рагулі змогли слухати музику скрізь, де їм заманеться.
Якось Рудницький, їдучи в метро, попросив начебто молоду негритянку притишити звук свого магнітофона, на що "крута дєвочка" порадила професорові заткнути хавальник. Розлючений історик вихопив із рук меломанки магнітофон і розтрощив його об підлогу. Справа закінчилася в суді. Проте головним результатом того інциденту стало обговорення проблеми в пресі та, відповідно, заборона слухати гучну музику в громадському транспорті.
Пригода з Рудницьким несподівано ожила на сторінках філадельфійської преси через 30 років. Масового поширення набули сотові телефони, й рагулі знову почали мордувати публіку своїми дурнуватими півгодинними балачками. Одна з публікацій на цю тему в газеті називалася: "Де ви, професоре Рудницький?!".
Справа закінчилася в суді
Зрештою американці таки впровадили поїзди з вагонами, в яких користуватися мобільником заборонено.
Я не знаю, скільки рудницьких треба нам в Україні, щоби змусити рагулів у маршрутках не вмикати олігофренічної московської попси, котра навряд чи до смаку більшості пасажирів. Можливо, просто кожному варто подарувати власні навушники, аби міг собі слухати, що йому заманеться, не тероризуючи інших? Хоча, боюсь, уся суть рагулізму полягає не в тому, щоб слухати різну фігню, а щоб нав"язати своє рагульство усім довкола.
1 
1
Коментарі
11