Байкери

То була чистої води авантюра, але я піддався. І ось ми з дружиною сидимо у новенькому "мерсі", двигун працює безшумно, дорога гладенька, і якщо не дивитися на зустрічну смугу, якою на шаленій швидкості пролітають авта, можна подумати, що ми взагалі не рухаємося.

— І як ти думаєш, із якою ми швидкістю їдемо? — запитую дружину, котра романтично дивиться вбік, на червневі баварські поля.

— Не знаю. Кілометрів 100–120.

— А 220 — не хочеш?

Дружина зиркає на спідометр і судомно стискає мій лікоть.

Авантюра, на яку ми погодилися, полягала в тому, що я мусив устигнути на вечірню лекцію до Пасау, кілометрів за 150 від Мюнхена, а дружина мусила встигнути наступного дня до Роттердама на відкриття поетичного фестивалю. І все це треба було зробити між двома літаками, формально — у рамках звичайної пересадки у Мюнхенському аеропорту.

Дружина судомно стискає мій лікоть

На такій швидкості можна потрапити просто до пекла.

Я згадав цю метафору вранці, коли ми спустилися на сніданок до готельного ресторану. Він ущерть був заповнений монстрами у чорних шкіряних куртках, штанах і чоботях. Монстри були різного віку і статі, але всі явно належали до тієї самої зграї, що кочувала кудись неозорими автобанами на своїх диявольських мотоциклах.

Через сім із половиною років ми побачили таку саму, ба значно більшу зграю байкерів на Ринковій площі у Кракові. Вони були всі, наче Санта Клауси, у червоних жупанах — десятки, сотні моторизованих Миколаїв на якомусь химерному передноворічному параді. Виглядали вони тепер наче райські посланці, і я б навіть повірив у це, коли б не здогадувався, що парадують вони на тих самих диявольських мотоциклах і мають під червоними жупанами ті самі чорні шкіряні куртки.