Як тільки впала залізна завіса, мій приятель, дипломований фармацевт, рвонув на Захід, де заробив кільканадцять тисяч, фарбуючи стіни з бригадою югославів. У середині 1990-х він повернувся до Львова, викупив дві жалюгідні аптеки, довів їх до ладу і заходився працювати над третьою.

То був час, коли кримінальний рекет уже підупав, поступившись місцем державному. Замість стрижених головорізів до приятеля почали заходити охайні добродії при краватках із податкової, санітарної, пожежної та всяких паразитичних інспекцій. Платити доводилося всім, але приятель борсався і навіть потроху розширював свою аптечну мережу.

Минулого літа до нього знов завітали пацани у шкірянках і запропонували продати мережу за третину її вартості. "Ціни падають, — сказали вони. — Чим довше думатимеш, тим ціна буде нижчою".

"Ціни падають. Чим довше думатимеш, тим ціна буде нижчою"

І справді, доки він думав, одна аптека згоріла, а на решту наїхала зграя податкових інспекторів та міліціянтів. Приятель продав мережу за 20 відсотків і чкурнув до Польщі. Там він придбав невеликий будинок, перший поверх якого переобладнав знов під аптеку. На купівлю будинку потратив два дні і ще тиждень — на оформлення усіх інших документів. Жодного хабара за "пришвидшення" справи ніхто не зажадав.

Польська аптека дає невеликий дохід — значно менший, ніж львівська мережа. Але в Польщі немає державного рекету, тож грошей з однієї аптеки у приятеля після сплати податку залишається більше.

Приятель іноді телефонує до мене, аби запитати, як справи.

— Україна для людей! — відповідаю бадьоро.

— І ми навіть знаємо імена цих людей! — так само бадьоро відказує він рядками анекдоту.

×