"Ходила в одну церкву. Її Епіфаній забрав"- про що говорять і за кого моляться у храмах РПЦ в Києві

21

85% українців вважають, що влада має втрутитися у діяльність представників Російської православної церкви в Україні. 66% переконані, що цю церкву в Україні треба заборонити взагалі. Такі результати показало соціологічне дослідження.

Торік СБУ провела контррозвідувальні заходи на об'єктах, якими користуються представники РПЦ в Україні. На території єпархій знайшли російські паспорти, георгіївські стрічки, символіку "Опозиційної платформи – За життя" і методички голови РПЦ Кирила Гундяєва.

У квітні повідомили про підозру колишньому настоятелю Києво-Печерської лаври Павлу (Петру Лебедю). Той робив заяви, які виправдовували чи заперечували дії країни-агресорки Російської Федерації. Суд призначив йому цілодобовий домашній арешт.

Попри заборону діяльності на території України церков російської православної церкви, так званої "УПЦ", більшість храмів столиці й досі не перейшли в підпорядкування ПЦУ. Проводять служби мовою агресора й продають російську літературу.

Про що говорять у московських церквах Києва, дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua.

КЛЕПКИ НЕМАЄ

Вузька і звивиста вуличка Докучаєвська спускається вниз до житлових радянських багатоповерхівок. Ліворуч у огородженому парканом саду миготить тепле тьмяне світло. На ґанку літній чоловік у темних джинсах і футболці збирає робочі інструменти докупи.

На паркані відбиває фари поодиноких машин синя вивіска з написом "Свято-Троїцький храм". Церкву на Батиєвій горі збудували у 1916 році, але вже у 1930-ті її закрили. Тільки у 2001 році тут вперше за довгий час розпочали проводити служби.

 

На хвіртці висить великий залізний замок – вечірні служби тут проводять рідко. Віддаля чоловік біля входу в храм помічає гостю і піднімається камʼяними сходами до паркану.

– Уже пізненько, зачинений храм. Ви хочете помолитися?, – запитує українською.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як хасиди святкують Рош га-Шана: фото та відео з Умані

Стає зрозуміло, що він – священник. Має сиву густу бороду, проникливі очі і зморщене чоло, на яке спадають сірі пасма волосся. Прочиняє хвіртку і проводить у храм. На підлозі, встеленій килимом, лежать деревʼяні дошки й жовтий шланг для води.

 

Пахне паленим воском і ладаном, з вулиці чути цвіркунів. Отець Вʼячеслав дає в руки паперову газету з історією церкви, щоправда російською.

– Є відгуки про храм?, – питає після того, як кажу, що про церкву дізналася в інтернеті. – Про мене щось пишуть? Зараз люди рідко скажуть щось добре. Людина хоче бачить те, що хоче бачити. Якщо зла – то кругом погане побачить.

Погані відгуки чув через те, що церква досі підпорядковується РПЦ. Щоправда сам священник називає храм "українським православним".

– У нас УПЦ. А як по-іншому може бути?, – каже трохи знервовано. – Що це за спекуляція і якийсь брєд сумашедшого? Бог – українець чи росіянин? Навіщо таке робити? Одне діло, що бувають священники падлюки, вибачте, – то правда. Ми до Бога приходимо, треба йому вірити. Ні Варфоломій, ні Кирило, ні Онуфрій – це ж не боги, а чиновники церковні. Забулись просто, клепки немає. Треба пояснить людям, що таке церква взагалі.

Чоловік нажаханий останніми подіями, що сталися в українському релігійному осередку. Києво-Печерська лавра – святе місце, запевняє.

– Є гріхи людські, а є проти людей і церкви – оце горе. Якщо піп прийшов і заробляє гроші на вірянах, то що ж ти робиш?

Фото: Лілія МИЦКО

Люди продовжують приходити на служби, розповідає священник. Однак не так багато, як було раніше. Церковні свята продовжують відзначати за старим стилем, зізнається.

– За календарем, даним Богом. Старий стиль – це даний Богом. Пасха буде, незалежно від церкви, – каже наостанок, вибачається і просить піти, бо вже зачинятиме храм.

РОСІЙСЬКА ЦЕРКВА

Покровський жіночий монастир в історичному центрі столиці досі знаходиться у підпорядкуванні російської православної церкви. Обитель на Кудрявцевій горі заснувала російська княгиня Олександра (у чернецтві – Анастасія. – Gazeta.ua), дружина князя Миколи – брата російського імператора Олександра ІІ. Тут у садах обителі покоїться її тіло.

Помітити каскад із храмів у глибині кварталів не важко – золоті бані визирають за пожовклими каштанами й застилають небо. Велична камʼяна брала блакитного кольору оздоблена ликами святих. Біля входу на територію паркуються дорогі автівки.

 

Прихожани приїздять у монастир навіть для того, щоб погуляти територією. У садках висадили троянди, на зелений газон з дерев попадали червонобокі яблука. Свято-Покровський храм знаходиться на нижній частині обителі, але там проводять тільки ранкові служби. Постійно ж відчинена Миколаївська церква – з фасадами зеленого кольору й високими куполами.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Який вигляд зараз має найбільший смітник України та як живеться людям поруч із ним

Двері всередину відчинені, до них ведуть високі сходи з кованими перилами. У соборі вражають високі стелі, оздоблені ліпниною, позолотою й церковним розписом. Ліворуч біля вівтаря й ікон в блискучих рамах проводить молебень священник. Обличчям до вівтаря схилився над стійкою з папірцями й тихо щось промовляє. За ним – у хустках і довгих спідницях час від часу хрестяться й вклоняються вірянки.

– А це російська чи українська церква?, – питаю жінку у тонкій хустині, завʼязаній на потилиці.

 

– Нормальна, Боже!, – з неприхованим роздратуванням підвищує голос прихожанка і швидко йде геть.

Надворі під брамою зібралися віряни – хто стоїть, а хто сидить на парапеті. Слухають екскурсоводку – літню жінку з короткою стрижкою у центрі "зібрання".

– Архітектура псевдоросійська, – розповідає. – Росія 200 років тому ще заборонила будувати у нас за українською традицією. Анастасія, засновниця монастиря, звела тут лікарню з новітнім європейським обладнанням. Перший рентгенівський апарат у Росії був тут – у лікарні княгині.

 

Неподалік церкви під деревами стоїть "Монастирська лавка". Тут вистачає краму – ікони, одяг, товари для хрещення дітей, молитовники й навіть дитячі книжки. Більшість літератури у крамниці – українською мовою.

Сходами повільно спускається жінка у блакитній хустці, на вигляд років 70. Тримається за перила й спирається на деревʼяний ціпок. Це російська церква, каже.

– Монастир відноситься до російської православної церкви, – впевнено каже Любов. – Вони ж далекі від мирського життя, тут церковне. Моляться тут за всіх, навіть за ворогів. Треба ходити, поки ніжки бігають. 21 вересня буде Різдво Пресвятої Богородиці – велике свято.

У храмі усі свята відзначатимуть за старим стилем, розповіла прихожанка. 27 вересня радить піти в Храм Воздвиження господнього на Подолі, названого на честь свята.

– Я тут близько живу, але хочу всюди побувати, – говорить російською киянка. – Уже 30 років у Свято-Покровську церкву ходжу. А є такі храми, що закриваються. А це – наша святиня. Ходила я в одну церкву – а вона вже закрилась, Епіфаній забрав. Хотіла замовити панахиду – сказали не приходити. Лавру наче вже забрали, була там 17 серпня останній раз. А тут же похоронена свята Анастасія – вона з Петербурга, і княжна Софія – із Москви.

 

Щоб точно знати дати всіх свят – радить купити церковний календар у крамниці. Сама ж придбала бавовняну хустинку, мовляв від самої Анастасії.

– Прати не можна, а якщо й так – то воду потім у землю вилити, – пояснює і поспішає знову у крамницю вірянка. Хоче купити ще лампадку.

"КАРАЄМОСЯ ЗАХОДОМ"

– Здесь же тоже есть работа. Целый день на ногах, – каже черниця у довгій чорній сукні з покритою головою. Розмовляє російською, немов рідною.

Вознесенський Флорівський монастир на Подолі заховався у дворах. Перед брамою розкинулась невелика алея, яка вже стала рідною для безхатченків і пиятиків. Жінка у почовганій брудній куртці спить на бетонних плитах, а поруч поставила паперову склянку для пожертв. Біля паркану пиячать двоє чоловіків – ледь стоять на ногах.

 

На вході вивісили попередження для відвідувачів: жодних цигарок, алкоголя і фотокамер. Розмовляти по телефону також заборонено. Вхід до храму з протилежного боку вулиці. Під дверима хреститься і кланяється чоловік у червоній футболці. Перед ним висить розклад богослужінь, написаний російською.

Від відвідувачів, черниць і служителів тут майже неможливо почути українські слова. Це ж стосується і книжок у церковній крамниці. Більшість літератури, що тут знаходимо, друкують у Росії.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Калюжі крові, страшні поранення та думки про "заморозку" війни: як медики працюють на "нулі"

Привертає увагу яскрава й товста книжка на нижній полиці – "Кулинарная книга верующих. Более 1000 рецептов блюд российской кухни". Видана у місті Балашиха Московської області.

 

Просто перед очима стоїть тонка брошура з жінкою у російському національному одязі на обкладинці. "Сарафан лучше брюк" друкували у Володимирі, що в Росії. Це – своєрідний посібник для жінок про те, як має поводитись і одягатись "істинна" християнка.

Мовляв не можна користуватися косметикою, бо вона псує природну красу жінки. Також тут можна прочитати про російський народний костюм.

– А це російський народний одяг?, – питаємо у продавчині.

– Так, це для тих, хто любить такі сарафанчики, – відповідає.

– Є щось подібне про український національний костюм?, – продовжуємо дізнаватися.

– Ні, такого немає, – здивовано каже черниця.

 

Без наративів "русского мира" у брошурі не обійшлося. На одній із перших сторінок пишуть, що брюки прийшли в Росію з Америки. І якщо зараз мовляв "поклоняємося американським винаходам, то Заходом і караємося". Знаходимо рядки й про нібито переваги "самодержавного правління".

На вечірню службу збираються миряни. Заходять у храм і цілують ікони на стінах, витираючи скло після губ ганчіркою, що залишає розводи. Черниці запалюють лампадки, ставлять свічки й починають читати молитви російською.

 

Служителі час від часу повторюють ритуал з цілуванням ікон, за ними – і прихожани. У темній залі стає незатишно від хаосу довкола. Священник у довгій рясі виходить з вівтаря й розмахує кадилом – дим розноситься довкола й туманить очі. Згорблена бабуся стає на коліна й прикладає голову до підлоги.

– За преподобного митрополита Онуфрія молимось, – грубим голосом проспівує священник і всі починають хреститись.

×