Чорний маг, скарб під домом і невидимка: що приховують древні будівлі "духовної столиці" України

18

Полтава – обласний центр в центральній частині країни. Він розташований майже посередині між двома найбільшими містами держави - Києвом та Харковом.

У народі Полтаву називають "духовною столицею України", бо саме тут зародилася нова українська літературна мова. І все завдяки всесвітньовідомій "Енеїді" та її автору Івану Котляревському. Він народився, жив та помер у місті.

Широкому загалу обласний центр відомий також завдяки Полтавській битві 1709-го - між московською армією Петра І та військами шведського правителя Карла XII і його союзників Івана Мазепи та Костя Гордієнка. Тоді московити перемогли.

Сучасна Полтава серед іншого цікава своїми легендами та міфами, які сягають корінням в минулі століття. Їх переповідають з покоління у покоління. Й інколи додаючи таких подробиць, що бентежать уяву. Чимало таких історій пов'язано з давніми забудовами міста.

Декілька найяскравіших історій, пов'язаних з історичними архітектурними спорудами, зібрала кореспондентка Gazeta.ua.

ПОЛТАВСЬКИЙ ЗАМОК

Перший об'єкт дослідження – будинок на вулиці Пушкіна, 40. Нині має сірий фасад з вибіленими елементами. Щоправда, фарба значно полущилася.

Цей будинок у Полтаві прозвали "замком Річарда", за аналогією з будівлею на Андріївському узвозі в Києві. Хоча направду на замок будинок схожий хіба окремими елементами.

Фото: Ольга Стенько

З двору та "непарадного" боку, до якого прибудована сусідня споруда, цегла взагалі не знала фарби, схоже – тут виглядає первісною, темно-червоною. Звертаю увагу на дерев'яні галереї на вищих поверхах, а також терасу-балкон, огороджений невеликим цегляним бордюром. Сюди легко перелізти – просто переступити огорожу. Однак, балкон має дверцята – милі двостулкові, з нефарбованого дерева та прорізами у вигляді сердечок. Двері під'їзду з боку двору закриті наглухо – тут одночасно використовують два замки: ключ та код.

– Знаєте, коли наш будинок звели? Ще у 1890-му. Але його ж треба в порядок привести. Колись, років 20 тому, прихожу з роботи, а наш будинок червоний. Так його ЖЕК пофарбував. Підозрюю, що за документами провели як капітальний ремонт. А його насправді помазюкали для виду, та й усе, – розповідає 69-річна Людмила Василівна, мешканка будинку в центрі Полтави. – Між тим, мені колись телефонували з СТБ, щоб розпитати про дім та його легенди.

Невисоку інтелігентну блондинку в білій куртці зустрічаю біля парадного входу до будинку. Пані Людмила дозволяє зайти до під'їзду та запрошує до квартири. Поки ми підіймалися сходами на верхній поверх, моя співрозмовниця говорить про проблеми. Роками в підвалі стояла вода, а жителі отримували від комунальних служб лише відписки. Коли зрештою склалися, купили помпу й викачали воду - виявили що проблема в дірявій трубі опалення, але перед мешканцями тоді ніхто не вибачився.

 

Фасад, який бентежить уяву туристів, перетворюється на руїни, а жителі самотужки змогли хіба замінити вікна на сучасні, щоб зменшити протяги. Та й то не всі – з боку двору досі подекуди старі рами, а на фасаді – у парі стрільчастих вікон на усю висоту поверху.

– Це ще мої батьки закрили ці вікна наглухо стіною, бо звідти дуже вже дуло, – пояснює пані Людмила, відкриваючи двері квартири.

Її голос луною розходиться під'їздом з високими стелями та плиткою на підлозі сходових майданчиків.

Велика, красива квартира з високими стелями, довгим коридором, просторою кухнею та паркетом на підлозі – такі апартаменти в усьому будинку. У кутовій кімнаті квартири були дві пари вузьких і високих вікон. Два з них нині мають склопакети. А два сховані за обклеєною сірими шпалерами фанерною стіною за великою тристулковою шафою з натурального лакованого дерева.

– Зробили з нашого дому замок з привидами, про який усі чули. Але ні до нас, ні до будинку, насправді нікому немає діла. Воно все валиться, а шо ми можемо зробити? – зітхає моя візаві.

 

ЛЕГЕНДА ПРО СМЕРТЬ ЧАКЛУНА

А будинок дійсно популярний, історичний. На момент зведення був видатним – найвищим житловим будинком Полтави, бо більшість споруд мали 2, подекуди – 3 поверхи.

Проєкт будинку у вікторіанському стилі виконав полтавський архітектор Вітольд Львович Веселлі. Замовник – присяжний повірений Петро Олексійович Перцович. Будинок зводився як дохідний дім – тут розташовувалися апартаменти власника, а також квартири, які здавалися в оренду поважним людям з пристойними статками.

В роки Другої світової війни тут квартирувався якийсь німецький високий чин. У повоєнний час, за радянської доби, квартири роздали молодим родинам – лікарям, інженерам, правоохоронцям. Дохідний дім, який планувався на 7 окремих апартаментів, став багатоквартирним житловим будинком на 11 помешкань.

Це – історія реальна, цілком прозаїчна. Але є й міфічна. Архітектурні форми будівлі – з замковими завершеннями стін та вузькими стрілчастими вікнами – настільки бентежать уяву, що стали основою легенди в стилі готичної літератури.

 

Як йдеться у міфі, на початку XX століття в квартирі на верхньому поверсі оселився дивний мешканець – чоловік у чорному плащі. Ніколи не виходив з помешкання, усі його доручення в місті виконував мовчазний камердинер. Загадковий чоловік не приймав візитерів, але за квартиру платив справно.

Ніхто не знав, чим він займається, та серед сусідів ходили чутки, що він потужний чорний маг. Одного разу, похмурого листопадового вечора, слуга вибіг на вулицю шукати допомоги – його господар важко захворів. Лікар, який прибув на виклик, застав пацієнта – худого, змарнілого старця – в страшних корчах на ліжку, він кричав від нелюдських мук і молив про смерть. Лікар не зміг зарадити хворому, але відкрив навстіж вікно. У ту ж мить з вікна в холодну осінню ніч вилетіла зграя ворон, а дивний квартирант помер.

Це не більше, ніж міська легенда, одностайно сходяться в думці місцеві історики та краєзнавці. Навіть відомий час її появи – друга половина 1990-х років.

– Я почула цю оповідку на початку 2000-х від однієї людини у форматі "А ти хіба не знала, що…", – каже полтавська краєзнавиця Наталія Кузьменко. – Тоді був період "барабашок" – усі масово вдарилися шукати полтергейстів та привидів, люди охоче вірили в такі речі. Думаю, цю легенду створив хтось з перших екскурсоводів, які водили туристів по місту. На диво, в Полтаві подібних міських легенд дуже мало. Ця була занадто містична, але я з подивом виявила, що вона досі живе в мережі, навіть є люди, які примудряються в неї вірити.

Намагаючись надати достовірності легенді, про дім Перцовича розповідають, що він і досі, через понад століття від "подій" приваблює велику кількість ворон – ніби чорні зграї кружляють над будинком на заході сонця. Та насправді, чорні зграї – грачі, які прилітають до Полтаву на зимівлю, в морози туляться до дахів усіх будинків, а ранком і ввечері перелітають з місця на місце.

 

КРОКИ НЕВИДИМКИ

Від дому Перцовича вирушаю на пошуки міських легенд вулицею Пушкіна до іншого житлового будинку, який нині має статус найстарішого.

Дорогою минаю будівлю Полтавського палацу дитячої творчості. У 1916 році тут відкрило свої двері перше в Полтаві музичне училище, назване на честь Дмитра Ахшарумова – ідейного натхненника та першого керівника навчального закладу.

Будівля виглядає ошатно і велично, але про неї згадала в контексті місцевої легенди. Подейкують, що звивистими коридорами підвалу тут блукає хтось невидимий, чиї кроки постійно чують співробітники та відвідувачі закладу. Нібито попереду хтось іде, але кроки зникають там, де немає проходу – біля глухої стіни. Зазвичай це буває рано вранці або вечері, коли підвал безлюдний.

 

– Я чула цю легенду. Колись спитала в однієї співробітниці, і вона підтвердила, що сама, бувало, чула кроки попереду себе. Але як не прискорювалася, щоб зазирнути за ріг та побачити, хто ж там ходить – так і не вдалося, – каже Наталія Кузьменко. – Але я схиляюся до думки, що це скоріше не про привиди, а про особливості акустики. Там коридори мають багато поворотів і закутків.

НЕСПОДІВАНА ЗНАХІДКА

Найстаріших будинків, на думку місцевих дослідників, у Полтаві нині декілька – приблизно їх датують одним періодом, кінцем XVIII – початком XIX століть.

– Якщо говорити про найстаріші, то потенційно – це два дерев'яних будинки з колонами. Один з них – літературний музей Котляревського, який підтримується в нормальному стані, – розповідає полтавський архітектор та краєзнавець Артур Ароян.

Це так званий "будинок Капніста", зведений до 1805 року. Вважається, що дерев'яна будівля в стилі класицизму була побудована як зимова резиденція для родини Василя Капніста. Про це залюбки розповідають туристам екскурсоводи.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Демони у замку, вухатий домовик і привид Сулими: що приховують містичні будинки Києва та який вигляд мають

Тим же періодом датують будівлю Полтавського магістрату, зведену орієнтовно наприкінці 1780-х років на Соборному майдані. Вважалася безповоротно втраченою після Другої світової війни, коли практично все місто було розбомблене і випалене.

Позаторік при обстеженні Соборного майдану місцеві архітектори виявили невідомий раніше фрагмент древньої цегляної кладки, яку змогли ідентифікувати як залишки стіни будівлі магістрату, зведеного у 1780-х. Цікаво, що ця стіна є елементом більш пізньої будівлі, зведеної у XIX столітті. Зараз тут закинутий житловий будинок на декілька квартир.

 

– Те, що ми ззовні бачимо як стіну будинку, по суті, є його внутрішньою стіною. Тобто, ця будівля була зведена пізніше і мала спільну стіну з магістратом. Точно відомо, що цей будинок (магістрат. – Gazeta.ua) був до 1943 року. Займав частину території, де зараз парк перед дзвіницею. Знищений в результаті авіанальоту. Ми вважали, що – повністю. Та знайшли його залишки, – пояснює Артур Ароян.

ЗАГУБЛЕНИЙ СКАРБ

Третій дім, який претендує на звання найстарішого у місті, також побудований у перші роки утворення полтавської губернії, та виглядає не так презентабельно, як "будинок Капніста". Однак, має свої секрети.

– Ще один будинок – це так званий "дім генеральші". Вони приблизно одного часу, там люфт може бути в 20 років. Це житловий будинок, там місцеві мешканці його роблять, хто як може і вміє. Ну, принаймні, це ще не найгірший варіант, – додає Артур Ароян.

Відомостей про дім на перетині вулиць Конституції та Пилипа Орлика (адреса вул. Пилипа Орлика, 7/8. – Gazeta.ua) не так і багато. Відомий під назвою "дім генеральші", або "дім Сластельникової". Його також датують початком XIX століття - будинок є на плані Полтави у 1805 році. Це одна з перших житлових дерев'яних будівель в стилі класицизму, споруджених у Полтаві.

"Це дерев'яна споруда, збудована у стилі класицизму, за зразками цегляних, була однією з перших подібних споруд в новоутвореній Полтавській губернії. Подібний до так званих зразкових проєктів архітектора Казакова. Колони виготовлені зі стовбурів дерев, винесений цоколь доричного портика – цегляний, обшитий деревом. 1887 року належав статському раднику М. Магденку", – пишуть про будинок на сайті ГО "Save Poltava".

На фото 2017 року – старий одноповерховий будинок з підвалом у стані руйнації. Вказується, що там ніхто не мешкає.

 

Та останні два роки будівлею явно займаються. Укріплені стіни та підмурок, замість скособочених дерев'яних рам встановили нові металопластикові вікна. Щоправда, немає більше дерев'яного ґанку з двору – тепер це цілком сучасні сходи з сучасними дверми.

Фасад частково відремонтований – фігурні елементи над вікнами відновлені, побілені. Та колони – дерев'яні стовбури, обгорнуті тонким листовим залізом – досі на місці. Ґанок розвалений – видно стару цеглу, але сходів немає. Та двері є – ймовірно, цю частину будинку планують відремонтувати.

Помічаю рух за склом на балконі – жінка років 40 в пухнастому блідо-бузковому халаті виходить з чашкою гарячого напою в руках. На мій стук у вікно запрошує обійти з двору. Там з дверей виходить чоловік років 45 у синіх з червоними лампасами спортивних штанах та чорній куртці, схожій на бушлат.

– Живу тут з самого народження. Тут жили мої батьки. До нас тут інша сім'я жила, а ми сначала жили отут навпроти, – місцевий житель Андрій показує на двоповерховий будинок з дерев'яною галереєю, розташований трохи далі вглиб двору. – Но потім матері дали квартиру, і ми сюда переїхали. Вона дворнічихою працювала, заробила на своє житло.

Розповідає, що нині тут чотири квартири: три – на один вхід, і одна – окремо, де люди відремонтували фасад, і з двору добудували окремий вхід. Двері зробили шестикутні – у стилі українського архітектурного модерну.

У своїй частині будинку Андрій з сусідами теж взялися робити ремонт, бо все валиться. Тут внутрішні стіни з дранки, цегляні тільки основні стіни і підмурок – зі старої цегли, яка теж потроху руйнується від часу та вологи.

 

Та нині підвал доволі солідно забетонований – видно не лише ззовні, а й зсередини – вхід перекриває зварена з квадратної труби решітка. Упродовж радянського часу в підвалі була столярна майстерня ЖЕКа №1, та коли почалася приватизація житла, а житлові дільниці скоротили, приміщенням спільно розпоряджаються власники квартир.

– Чи не чули якихось легенд, пов'язаних з вашим будинком? Можливо, якісь аномалії помічали вдома? – питаю.

– Та які аномалії? Ніяких. І легенд не чув. Ну, знаю, шо жила генеральша. Значить, раньше і генерал був, але про нього нічого не відомо. А ще знаю, шо тут десь у фундаменті щось заховано. Але що та де – невідомо, – Андрій знизує плечима. – Давно про це казали, шо іменно в фундаменті. Але його ж ніхто не буде ковирять – цей дім музейний експонат (з 1992 року будинок має статус пам'ятки місцевого значення. – Gazeta.ua). Про це мені сказав друг дитинства, київський актор Вадим Кіблицький. Він ще класу з 8 став цікавитися старими монетами, медалями, отаким усим. Не так давно приїжджав у Полтаву, ми бачилися, і він питає: "А ти шо, до сіх пор не знаєш? Про це давно вже пишуть і кажуть – тут не то шо 100%, а 200% шось єсть". Но потім додав, шо "не нада тобі знать, бо почнеш шукать то ще й дом розвалиш".

Мешканці будинку неодноразово отримували пропозиції продажу, та не погоджуються. Не те щоб суми малі пропонують – та мало хто відмовиться мати власні квадратні метри в самому що не є історичному центрі (це територія старої Полтавської фортеці. – Gazeta.ua).

– Я чув, що цей дім готували під знос. Но так як на нього є охоронні документи ще з 90-х років, то він поки стоїть. Але нащот того, щоб оцю всю історію хтось захищав – нічого не скажу. Коли дерев'яна лесніца шо тут була оригінальна завалилася, ми почали робить цю пристройку – так сразу до нас поприходили стали казать шо це нарушеніє. А я питаю – так а яке ви маєте право? До сусідів теж були претензії, але вони всі питання якось уладили, їм розрішили зробить отдєльний вход. Я щитаю, шо воно пішло на пользу – прибудова укріпила все, – додає квартировласник.

 

РОМАНТИЧНА ІСТОРІЯ БЕЗ ХЕПІЕНДУ

Про таємницю, поховану в підвалі ще одного старого будинку з цієї ж вулиці, розповідає інша історія. Так званий "Дім Бахмутського" є не лише окрасою вулиці Пилипа Орлика, а й безумовною перлиною історичного центру міста.

Підрядник Наум Бахмутський був заможною, шанованою в місті людиною, мав дружину та дітей. Та зустрів жінку, яку покохав усім серцем – про це говорить одна з найвідоміших міських легенд.

Побудував для коханки будинок. Гроші на будівництво зекономив на великому підряді – спорудженні Селянського банку (у будівлі нині розташоване регіональне управління СБУ. – Gazeta.ua). Тож два будинки зводилися практично паралельно з 1906 до 1909 років.

Проєкт будинку в стилі раннього романтичного модерну з мавританськими елементами виконав відомий архітектор Владислав Городецький, а прикрасив фасад знаний італійський майстер декоративної скульптури Еліо Саля. Фасад щедро декорований – елементи подібні до Київської караїмської кенаси, зведеної 1902 року (нині – Будинок актора. – Gazeta.ua), яку також спроєктував Городецький.

Ліворуч від входу на даху височіє декоративний мінарет. Одноповерховий з вулиці, будинок має другий поверх з двору.

 

Відомо, що після початку громадянської війни Бахмутський разом з дружиною та дітьми емігрував до Франції. Легенда розповідає, що він планував повернутися до Полтави, щоб забрати свою коханку, яка носила під серцем його дитину. Та буремні події не дозволили цього зробити. Бахмутський писав листи, які залишалися без відповіді.

І лише багато років по тому дізнався, що під час буремних подій до будинку увірвалися бандити, які грабували та громили заможних містян. Жінку закатували до смерті та покинули тіло в підвалі. Подейкують, що її кістки десь там лежать досі непоховані.

В ранні радянські роки в будинку відкрили якусь новостворену установу, в період німецької окупації тут, за переказами, жили офіцери вермахту. Як і більшість будинків у центрі міста, дім Бахмутського сильно постраждав під час звільнення Полтави. Фактично, від нього залишилися лише зовнішні стіни.

 

Був відновлений завдяки старанням головного архітектора Полтави Лева Вайнгорта наприкінці 1940-х років. У будинку влаштували комунальні квартири. Та важко сказати, що проживання тут було комфортним – до будинку не була підведена каналізація, мешканці користувалися вуличним туалетом.

На початку 2000-х до України приїжджали з Франції нащадки Бахмутського – спадкоємці цікавилися будинком. Та, побачивши його жахливий стан, відмовилися від претензій. У квітні 2017-го в будинку сталася пожежа, загорілися балки на горищі. Офіційною причиною тоді назвали несправну електропроводку. Хоча неофіційно ходили чутки, що це міг бути підпал – умисний чи випадковий, бо на той момент дім вже стояв пусткою, там періодично бачили різних людей – не лише безхатченків, але й шукачів скарбів.

Чи знайшли щось, чи ні – достеменно невідомо, але дуже схоже, що шукали – цегла в пічних димоходах була вивалена, в підлозі прорізані отвори, ґрунт знизу скопаний.

Нині будинок, що продовжує руйнуватися без догляду, належить приватній особі – підприємцю Віктору Бажану, а впритул до подвір'я зведена сучасна багатоповерхівка.

 

ТАЄМНИЧЕ ПІДЗЕМЕЛЛЯ

Найбільше міфами та легендами оповиті полтавські підземелля, сукупна протяжність яких, за даними краєзнавців, була близько 40 км.

Досі розповідають, що ходи, побудовані за козацької доби, були настільки широкі, що там міг їхати вершник. Наприклад, вважається що один з таких входів починався від Полтавського кадетського корпусу. На початку минулого року на Gazeta.ua вийшов репортаж про залишки цієї колись величної будівлі, там мова йшла і про найрозповсюдженіші міфи.

Старі підвали в історичному центрі міста, які іноді знаходять під час будівельних та ремонтних робіт також вважають частиною системи підземель. Помилково – бо козацькі ходи, які дійсно були споруджені на початку XVII століття, практично не збереглися – дерево згнило, земля обсипалася. Про муровані стіни та склепіння тоді не йшлося. Те, що полтавці можуть побачити, зведено значно пізніше.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Цар Московії, герб Росії та міфічні "захисники": як і чому в Полтаві наставили імперських пам'ятників

Одна підземна споруда, доступна зараз до загального огляду, продовжує бентежити уяву містян та збирати навколо себе міфи. Це – грот у нижній частині міського парку "Перемога".

 

З гори чи з боків виглядає як невеликий пагорб. Та варто підійти знизу, як очам відкривається "провалля" з колонами та склепіннями зі старовинної червоної – "царської" – цегли.

Серед народних легенд є чимало версій походження цієї споруди.

Розповідають і про нібито вхід до таємних ходів, якими шведи проникали до Полтавської фортеці, і про пороховий склад на кількасот (а то й тисяч) бочок з порохом, який мінували, щоб підірвати фортецю разом зі шведами у випадку, якщо штурм буде успішним.

Дехто вважає, що тут були винні погреби – чи то полтавського генерал-губернатора князя Олексія Куракіна (якому належала земля, де в 1803 році відкрили Полтавський міський парк. – Gazeta.ua), чи то мецената Семена Кочубея, якому належав дубовий гай, що став теж частиною парку.

– Це суто парковий об'єкт, який не має жодного стосунку ні до підземель, ні до винних погребів. Це спеціально зведений грот, щоб там можна було, взимку гуляючи, розвести багаття та зігрітися. Він збудований у схилі, не має північного боку, за рахунок того там завжди тепліше. А оці аркади відкриті на південь, щоб сонце, особливо взимку, коли на деревах немає листя, добре освітлювали та, скажімо, обігрівало грот, – говорить про цей об'єкт краєзнавець Артур Ароян.

Влітку призначення було протилежне – в прохолодному затінку підземного грота, прикритого від прямих сонячних променів буйною зеленню розлогих дерев та декоративного чагарника, відпочивали від спеки.

– Це єдине, що збереглося від міського саду, бо ніяких інших споруд того часу, з XIX століття, до нас вже не дійшло, – додає краєзнавець.

 

Донедавна це місце було малознайоме навіть корінним містянам: у непролазні чагарники, на які перетворилася ця частина міського парку, залазили або ті, хто свідомо шукав усамітнення, або найвпертіші дослідники. Позаторік парк вичистили, гілки досі валяються неоковирною купою, хоча випиляні дерева вивезли. Тож грот тепер можуть побачити всі.

А виглядає споруда зараз плачевно. Хоча основну купу сміття звідси вигребли, та відвідувачі не дуже турбуються збереженням пам'ятки – тут знову валяються скляні та пластикові пляшки, обгортки з-під снеків, а також використані шприци. Стіни розписані численними малозмістовними графіті з серії "Тут був…", а також містять думки щодо місцевої влади та російських окупантів.

 

Споруда аварійна: тут продовжує обвалюватися цегла та ґрунт – видно свіжі сліди.

За легендою, полтавська міська влада піклується про збереження історичного обличчя Полтави. Та, судячи зі швидкості, з якою замість унікальних будівель в історичному районі зводять житлові багатоповерхівки, це не більше, ніж черговий полтавський міф.

×