Женщина

"Женщина, це не дорого, це нормально. Це так, як віздє в Європє".

Мама з вітчимом вирішили купити холодильник. Я саме заїхала на день у Полтаву, і мене взяли з собою у фірмовий магазин однієї німецької фірми. Але хоч холодильники й плити в них імпортні, німецькі, продавці в магазині все одно наші, полтавські. Як зголоднілі хорти, зачувши першу покупецьку кров у магазині за день, вони збудилися й кинулися в бій — продавати не той холодильник, який ми хотіли, а в півтора рази дорожчий.

— Нє, ну смотря шо вам нада. Ви ж понімаєте, шо в етом холодільнікє по стєнках вода не тектиме, а шо морозільник менший — так є ж отсєк для охлаждьонних продуктів, вам і не нада така велика морозілка.

— А шо, у тому холодильнику, який я хочу, тектиме вода по стінках? — перепитує мама.

В етом холодільнікє по стєнках вода не тектиме

Продавці — чоловік і жінка — синхронно кривляться. Хоч вода, може, і не тектиме, але ми геть розчарували їх своєю приземленістю й відсутністю фантазії. Коли розмова зійшла на ціни, продавці почали гнути пальці, лякати нас Європою і називати маму "женщина". Оцього вона вже не стерпіла, плюнула й пішла.

Але не завжди, коли тебе називають "женщина", можна хряпнути дверима.

Наш покійний батько любив помідори. Одного літа батьки насадили їх якусь нереальну кількість — кількасот кущів. Уже всі банки набиті консервацією, всім знайомим нароздавали їх відрами, уже на завтра обіцяють заморозки, а грядка досі червона. Українська душа не давала кинути вирощений урожай напризволяще. Батьки знов приїхали на дачу. А там уже раком хтось стоїть, дозбирує їхні помідори.

— А чиї це помідори? — спитала мама, руки в боки.

— Мої, — сказав дядько.

— А як це можуть бути ваші помідори на моїй дачі?

На це дядько кинув відро, повернувся до мами, випростався на повний зріст і вигукнув:

— Женщина! Вони ж у вас померзнуть!