Привіт, кумо! У мене стрес. Я про це не знала, але мені сказав шеф і ще з десяток співробітників.

— Зайди до мене, — сказав начальник значущим голосом. — Ти знаєш, що переїзд на іншу хату — це найбільший стрес, який може пережити людина?

Я пояснила, що жодного стресу в мене немає, а навколишню дійсність критикую через те, що вона заслуговує на критику.

Наступного дня про стрес мені сказало ще кілька людей, потім — іще кілька. І сьогодні вранці, прийшовши на роботу із квадратними від безсоння та пакування очима та подивившись на себе у дзеркало, я погодилася: стрес. Й одразу захотілося до мами, в дитинство, аби вона все вирішувала і про все піклувалася.

А мама може все. Відпахати півтори ставки в лікарні. Прийти додому пішки через поле з грязюкою. Попрати весь одяг руками у холодній воді, наносивши її з сусідського колодязя. Розтопити плиту вогким вугіллям та кукурудзяними качанами. Зварити борщ, з якого свекруха з"їсть лише ложку і скривиться. Зібрати малину на варення, нагодувати кролів, пояснити мені закон Архімеда й анатомію курки. Потім знов натягати й нагріти води, покупати мене і покупатися самій.

— Свєто, не пісяй у воду, — просила мама, коли не було сил тягати та гріти воду для себе і для батька. — Ми після тебе будемо купатися.

Я чесно не пісяла. Але як би я не напружувала пам"ять, щось не пригадую, аби мама нарікала на стрес. Нарікала тільки, що роки йдуть, а час почитати книжку не з"являється.

Отож я вирішила свій стрес скасувати. Коли ти отримаєш цього листа, сподіваюся, я вже буду в новій хаті, здорова і щаслива. А стресом хай хворіє шеф — йому за це платять.

×